 |
|
- Про асоціацію
- Членство в Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ)
- Новини ринку преси
- Юридичний сервіс
- Професійна освіта від УАМБ
- Календар подій
- Блоги
- Медіакарта
Партнери УАВПП
Пишеш скаргу – остерігайся контратаки в суді
Для початку нагадаємо суть питання. Зазвичай коли один громадянин пише скаргу на іншого, другому не подобається інформація про нього, викладена в скарзі. Деякі з таких «ображених» подають до суду і в багатьох випадках виграють справи, скаржників зобов’язують спростувати інформацію. В інших випадках суди відмовляють у задоволенні такого роду позовів, наприклад із мотивацією «звернення відповідача до Генеральної прокуратури України взагалі суд не може вважати поширенням відомостей. Крім того, ст. 9 Закону України "Про звернення громадян" забороняє переслідування громадян за подання звернення до органів державної влади чи їх посадових або службових осіб за критику у зверненні їх діяльності та рішень.» Як бачимо, рішення судів різняться кардинально.
Для вирішення відповідної проблеми судової практики необхідно розглянути правову і функціональну природу звернення (заяви, скарги) громадянина щодо захисту своїх прав. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод гарантує кожному право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі. Відповідно до статті 40 Конституції України всі мають право надсилати суб’єктам владних повноважень індивідуальні або колективні звернення, особисто звертатися до цих суб’єктів. Друга норма логічно випливає з першої і встановлює спосіб її реалізації. Без ефективно діючого права на звернення громадянам зі способів захисту своїх прав залишається хіба що самозахист, встановлений статтею 19 Цивільного кодексу.
Очевидно, що далеко не всі звернення дають позитивний результат, тим більше чимало звернень є безпідставними. І тут необхідно поглянути механізм дії вищевказаних норм (а також ЗУ «Про звернення громадян», який їх розвиває) з другого боку – з боку органу чи посадової особи, що їх розглядає. Викладена у зверненнях інформація не повинна братися на віру, а підлягає перевірці. Якщо інформація, викладена у зверненні, скарзі, не підтвердилася, то першим це усвідомить саме той, хто розглядає звернення. То чи можна в такому випадку ставити взагалі питання про завдання шкоди честі або діловій репутації того, на кого скаржаться? В чиї очах були принижені ці нематеріальні блага, якщо адресат звернення встановив необґрунтованість скарги чи заяви, і вона не була оприлюднена серед широкого загалу, а надійшла саме до суб’єкта владних повноважень? Фактичної шкоди репутації не завдано, тому немає сенсу ставити перед судом вимогу про компенсацію моральної шкоди чи поновлення суб’єктивного права іншим способом.
Проте відповідні позови в суди подаються й почасти задовольняються ними. Тому розглянемо норми законодавства, які можуть стосуватися даної категорії справ.
Контраргумент проти нашої правової позиції з даного питання може базуватися на абзаці другому пункту 3 Постанови Пленуму ВСУ №7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р., в якому зазначено: «Під поширенням відомостей слід розуміти… викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах,..».
Однак не всі перелічені у вказаному абзаці документи можуть служити засобом поширення недостовірної інформації в розумінні статті 7 «старого» ЦК від 1963 р. та статті 277 чинного ЦК від 2003 р. Конституційний Суд України в «справі про поширення відомостей» своїм Рішенням № 8-рп/2003 від 10 квітня 2003 р. роз’яснив, що зворот «"поширив такі відомості" в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов'язків порушено її право, не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих осіб.» КСУ також зазначає в мотивувальній частині рішення: «звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами.» У даній справі Конституційним Судом розглянуто окремий випадок, коли громадянин скаржився до податкової адміністрації на дії її ж працівників.
У практиці Європейського суду з прав людини є справа «Нікула проти Фінляндії», в якій захисник підсудного в кримінальному процесі оскаржувала своє покарання за те, що під час судового розгляду вона звинуватила прокурора в приховуванні фактів, маніпуляціях та порушенні посадових обов’язків. Своїм рішенням від 26 червня 2002 р. Суд визнав право на свободу вираження Анни Нікули порушеним діями держави Фінляндія. Суд зазначив, що захисник у суді має бути наділеним свободою слова, хоча ця свобода і не є безмежною (п. 49 Рішення); а також, що «для сторони захисту дуже важливо визначити відповідні й ефективні аргументи перед судом без впливу “охолоджувального ефекту”,» зокрема загрози «бути вимушеним сплачувати компенсацію за зазнану шкоду» [спричинену висловлюваннями в суді] (п. 54). Треба звернути увагу, що висловлювання пані Нікули в даному випадку були адресовані суду й стосувалися не працівника суду, а прокурора, але саме суд був компетентним органом, щоб оцінювати дії обвинувача.
Як бачимо, і вітчизняна, і європейська судова практика в остаточному підсумку, тобто в найвищих судових інстанціях, захищає право на свободу вираження при зверненні до суб’єктів владних повноважень.
Дозволимо собі кілька порад для тих, хто збирається звертатися зі скаргами на імовірне порушення своїх прав:
- свої твердження необхідно обґрунтовувати фактами, підкріпленими доказами (документи, покази свідків тощо);
- скаржитися необхідно до компетентного органу, владні повноваження якого дозволяють захистити ваші права.
- скаржитися необхідно до компетентного органу, владні повноваження якого дозволяють захистити ваші права.
Якщо ж до вас уже подано такого роду позов, то не варто зациклюватися на доведенні достовірності своїх тверджень у заяві чи скарзі. Необхідно звернути увагу суду на те, що в даному випадку немає факту поширення відомостей («поширення недостовірної інформації» за термінологією нового ЦКУ 2003 р.), а також на відсутність шкоди честі або діловій репутації позивача, навіть якщо не підтвердилися факти, викладені в заяві чи скарзі. А це в сукупності свідчить про відсутність підстав для цивільно-правової відповідальності.
Але, як було зазначено у вищенаведеному рішенні Європейського суду, свобода вираження має свої межі. Статтею 383 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за «завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину». Крім того, стаття 27 Закону України «Про звернення громадян» передбачає стягнення витрат на перевірку звернень, які містили завідомо неправдиві відомості, з авторів цих звернень. Тому своїми правами необхідно користуватися, оскільки забезпечує функціонування демократичного суспільства, але робити це треба тільки добросовісно.
Роман Головенко, Інститут масової інформації
Джерело: http://imi.org.ua
В попередній статті «Неоднозначне враження», присвяченій судовій практиці по справах про спростування інформації, ми звернули увагу читачів на суперечливість практики вирішення спорів щодо інформації, викладеної в заявах, скаргах та інших документах, звертаючись із якими громадяни намагаються захистити свої права. На даній проблемі необхідно зупинитися детальніше, зважаючи на її масштаби.