Українська Асоціація Медіа Бізнесу виступає проти розробленого законопроєкту про протидію дезінформації

Міністерство культури, молоді і спорту опублікувало порівняльну таблицю законопроекту про протидію дезінформації.

 «Законопроект покликаний забезпечити реалізацію права громадян на доступ до достовірної збалансованої інформації через запровадження механізмів боротьби з дезінформацією в інформаційному просторі України», — заявили в Мінкульті.

Закон вводить термін «поширювач інформації» - це фізична або юридична особа, в тому числі суб’єкт у сфері медіа, що створює, збирає та поширює масову інформацію. Під це поняття можуть підпадати фізичні особи, які користуються соціальними мережами та висловлюють свої думки на просторах соціальних мереж. Це поняття є не чітким та абстрактним, а його трактування може привести до негативних наслідків. Адже багато користувачів мережі Інтернет дуже часто висловлюють свої думки в соцмережах.

Зокрема, в резолюції Ради ООН з прав людини «Про сприяння, захист та здійснення прав людини в Інтернеті» від 5 липня 2012 року сформульовано дуже важливий принцип, відповідно до якого «права, які людина має оффлайн, мають однаковою мірою бути захищені онлайн, зокрема, свобода вираження поглядів, яка застосовується незалежно від кордонів та щодо будь-яких обраних особою ЗМІ, відповідно до статті 19 Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права». Тобто, таке поняття повинно бути конкретизовано, тому що будь-яка фізична особа може бути притягнута до відповідальності за виклад або ж вираження своєї думки/погляду на просторах соцмереж і т.д. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Важливим є те, що стаття 34 Конституції України надає право кожному (а не тільки журналісту чи іншому працівникові ЗМІ) вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Вона також забезпечує вільний вибір форми отримання інформації: усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Також, цей проект закону зобов’язує постачальників послуг хостингу та провайдерів платформ спільного доступу до інформації, таких як Facebook, Twitter, Telegram збирати та передавати  Уповноваженому ідентифікаційні дані «власників облікових записів чи каналів, чатів або інших спільнот». Що, знову ж таки суперечить як резолюції Ради ООН так і Конституції України.

Більш того, будь-яка людина, яка використовує Facebook, Twitter, Telegram при регістрації в таких мережах, підписує угоду та надає згоду на обробку їхньої персональної інформації, у відповідь на це вище згадані інтернет-ресурси зобов’язуються не розголошувати та захищати будь-яку інформацію про особу, а також її особисті дані, переписки, вподобання та інше. То ж передання такої інформації можна розцінювати, як втручання в особисте життя.

Новий законопроект не містить поняття «журналіст». Проте вводиться нове поняття - як «професійний журналіст» - яке визначає журналісом людину, яка на постійній, професійній основі збирає, одержує, створює, редагує або поширює масову інформацію та є членом Асоціації професійних журналістів України. Тобто, можна зробити висновок, що саме «професійні журналісти» будуть мати привілеї з боку держави більше, ніж звичайні.

Наприклад, професійний журналіст на відміну від звичайного  пред’явивши прескарту, матиме право «збирати інформацію в зонах надзвичайних ситуацій, в тому числі районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, місцях проведення антитерористичних операцій та операції Об’єднаних сил, воєнних дій». Він буде більш захищений при проведенні оперативно-розшукових заходів щодо нього та зможе розраховувати на компенсацію при пораненні під час роботи.

Держава зможе мати «вплив» на професійних журналістів, адже чим більше «привілеїв» буде їм надано, тим більше вони будуть залежні, а це порушує принцип незалежності журналістів при здійсненні своєї професійної діяльності. Необхідність додаткового правового забезпечення незалежної діяльності журналістів викликана їх роллю в забезпеченні конституційного права громадян на інформацію.

Свобода засобів масової інформації, журналістів, які працюють в них, є істотним компонентом свободи вираження поглядів та свободи інформації. Міжнародні установи, які тлумачать та застосовують договори про права людини, наголосили на взаємозв’язку між свободою засобів масової інформації та свободою вираження поглядів. Свобода преси не може існувати без журналістів, які б мали солідну професійну освіту й етичну освіту. Незалежно від того, чи інформація передається у друкованій формі, шляхом трансляції чи мережею Інтернет, їй не обійтися без високопрофесійних журналістів.

Провідним міжнародним документом, в кому викладено основні принципи поширення інформації, є Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Стаття 10 ЄКПЛ гарантує право на свободу вираження, яке однаковою мірою поширюється на будь-яку особу: журналіста, засіб масової інформації, митця, науковця, та й зрештою, на будь-яку особу, яка хоче повідомити чи отримати інформацію. Ця свобода застосовується як до традиційних каналів передачі повідомлень (преса, радіо, телебачення тощо), так і до поширення інформації в мережі Інтернет.

Право на свободу слова включає:

• право дотримуватись своїх поглядів;
• право одержувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Це суперечить Роз’ясненню Мін’юста про «Правові засади діяльності журналістів в Україні» від 04.10.2011 : забороняються   втручання   у   професійну   діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою  поширення  чи  непоширення певної інформації,  замовчування суспільно   необхідної   інформації,   накладення   заборони    на висвітлення   окремих   тем,  показ  окремих  осіб  або  поширення інформації  про  них,  заборони   критикувати   суб'єкти   владних повноважень,  крім випадків,  встановлених законом,  договором між засновником  (власником)  і   трудовим   колективом,   редакційним статутом.

Таким чином, щоб внести «ясність» і не вводити в оману, законодавець повинен дати чітке тлумачення такого поняття як «журналіст» та пояснити різницю між «професійним журналістом» та «журналістом». Також, за необхідне вважаємо, що ці дві професії повинні мати однакові права та обов’язки.

Так само, проект запроваджує створення такої посадової особи, як Уповноважений з питань інформації, який буде сприяти захисту прав громадян України і суспільства в цілому на доступ до достовірної, об’єктивної та повної інформації та захисту національного інформаційного простору України. Одними із повноважень Уповноваженого є:

П. 2 ч. 5 ст.49 - складання висновків про наявність ознак дезінформації;

П.4 ч.5 ст.49- звертатися із заявами про відповідь або про спростування дезінформації до поширювачів масової інформації;

Іншими словами, Уповноважений має право на підставі власного аналізу та розсуду, визнавати інформацію такою, що недостовірна або ж має негативний вплив на інформаційний простір та порушує суспільні інтереси.

Це порушує принцип свободи на інформацію. Свобода шукати, одержувати і поширювати інформацію є одним з найважливіших політичних і особистих прав людини і включена в Загальну декларацію прав людини (ст. 19). Свобода слова, розширенням якої є свобода інформації, - це фундаментальне право людини, визнане в міжнародному праві. Кожна людина може самостійно вирішувати яка інформація буде для неї важлива та актуальна.

Саме створення такої посадової особи як Уповноважений змушує дійти висновку, що в Україні буде введена «опосередкована цензура», адже Уповноважений на свій власний розсуд буде вирішувати яка інформація буде доходити до українського народу, не залишаючи права вибору та порушуючи принцип свободи на інформацію, який закріплений у багатьох міжнародних актах, які більшість із них підписала Україна.

В додаток до вищевикладеного, п. 2 ч.6 ст. 22 проекту про дезінформацію закріплює, перевірку достовірності інформації, що становить суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля, перед її масовим поширенням, включає перевірку її правдивості у власника інформації, встановлення наявності офіційного джерела інформації, відсутності заяв на сайті Уповноваженого стосовно дезінформації.

На практиці буде технічно складно та довго за часом перевіряти правдивість інформації, не дотримуючись встановленої процедури. Законодавець не порушив питання в проекті закону як само і якими засобами здійснювати перевірку, чи потрібно робити офіційні запити щодо такої інформації або ж застосовувати «копірайтинг» з посиланням на автора. Тобто, повинна бути процедура, передбачена законодавством щодо перевірки достовірності інформації/дезінформації.

Таким чином вважаємо, що наявні підстави для доопрацювання Законопроекту «Про дезінформацію», в частині визначення понять, їх правильного тлумачення. Створення процедури перевірки інформації. А також перегляд щодо створення посадової особи – Уповноваженого з питань інформації.

При доопрацюванні прошу врахувати нашу позицію з приводу того, що поняття мають бути визначені та сформульовані чітко, без положень,  що можуть тлумачитись двояко.

В свою чергу, УАМБ та АО «Клочков та партнери» підтримують необхідність врегулювання дезінформації, проте в жодному випадку законодавство не повинно обмежувати свободу на інформацію, незалежність журналістської діяльності, суспільства.

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар