Наталя Гуменюк: Як бути журналістом-міжнародником на фрілансі

У 2010-му я звільнилася з посади керівника міжнародного відділу служби новин телеканалу «Інтер» і не стала влаштовуватися в інші ЗМІ – бо там не було міжнародної журналістики як такої. Польський репортер Ришард Капусцінський розділив медіа-бізнес та журналістику. Так от нині українська телевізійна журналістика, в тому числі міжнародна, це насамперед медіа-бізнес. По-перше, телесюжети перетворилися на екранізацією інформації замість того, щоб займатись її пошуком й опрацюванням: редактор прочитав новину і думає, як би її зобразити. По-друге, на українських телеканалах міжнародка кастрована до цікавинок та випадкових повідомлень.

Наприклад, відбуваються парламентські вибори в Британії, і в цей же час країна святкує день народження королеви. Українського кореспондента радше пошлють висвітлювати вінценосний ювілей, а щоб паралельно зробити сюжет про вибори, то ще доведеться довго дискутувати з редактором. Те, як нещодавно висвітлювалося народження нащадка британської королівської родини – показовий приклад того, що цікавить українські медіа.

Після «Інтера» я працювала над проектом «Наші» – 15 телефільмів про українців за кордоном. Проект завершувався саме коли починалася Арабська весна (2011 рік). «Наші» – якісний публіцистичний проект, який ми самі придумали, але у ті місяці мені стало очевидно, що у світі відбуваються важливі події, а я не встигаю слідкувати за ними професійно. Мій досвід і знання пропадають. Так я зрозуміла, що хочу займатися тільки репортерською журналістикою.

Влаштуватися на будь-який великий канал чи в службу новин, чи документальну редакцію неважко. Але медіа, в якому хотілося б працювати постійно, яке б приділяло належну увагу подіям у світі, а ще мало б/готове було витрачати на це кошти, в Україні, кажу відповідально, не існує. Досвід «Наших» мені довів, що або ти сам придумуєш цікавий проект, або можеш усе життя чекати, коли тобі щось запропонують. Та й у добу інтернету не так принципово, хто покаже чи опублікує матеріал. Головне знайти історію і спосіб, як її підготувати.

Перший досвід: Арабська весна

Після «Наших» у мене лишалося 500 доларів, на які я купила квиток, і поїхала туди, де відбувалися важливі світові події – на Близький Схід. Я сама напросилася на конференцію в йорданському Аммані, яку організовували мої знайомі. Туди мали з’їхатися молоді політики, правозахисники, активісти з регіону. Приїзд на конференцію не оплачувався, але я вирішила, що з чогось треба починати.

Попри те, що в мене був відносно чималий досвід роботи (8 років на телебаченні, висвітлення подій у 50 країнах), саме ця поїздка перевернула мою свідомість. Я була геть одна, без редакційного завдання і дедлайнів. Занурилася в середовище арабської весни: блогери, музиканти, активісти, сирійські біженці, волонтери… Я прожила з ними певний час. Це було зовсім не те, що я робила до того: зазвичай, напередодні поїздки я ретельно готуюся, розписую погодинний графік, щоб все встигнути за 5 днів, максимум тиждень. На більше українські знімальні групи не відпускають — дорого.

Але, з одного боку, чітке редакційне завдання дозволяє скоротити час відрядження, але з іншого – робить журналістську роботу упередженою, адже це все одно, що підгинати реальність під завдання, знову ж таки екранізовувати усталені теми, а не шукати щось нове. Саме час і можливість змінити маршрут та тему дає можливість зрозуміти, що діється насправді. Той самий Капусцінський казав: «у третьому світі ти маєш або час, або гроші». Звісно, можна й за годину зробити непогане інтерв'ю. Нині з деякими найважливішими героями я зустрічаюся по три, чотири рази, розмовляю годинами, прошу познайомити з їхнім оточенням. Це дає геть інше розуміння ситуації.

Та й люди, з якими спілкуюся, чудово відчувають, чому я приїхала – чи відпрацювати, чи зробити чергову сенсацію, чи зрозуміти. Той факт, що я фрілансер, який приїхав власним коштом, щоб зрозуміти, що відбувається у них в країні, додає мені переваг: люди відкриваються набагато охочіше і допомагають.

Теми

Якщо я стала на шлях репортерської журналістики і працюю власним коштом, то зовсім не для того, щоб писати статті на тему, яке чудове місто Барселона чи Абу-Дабі. Мені нецікаві легенькі лайфи. Я пишу не для того, щоб заробити, а заробляю, тим, що досліджую важливі проблеми. Вони не лише політичні, а й соціальні, культурні.

Один з перших текстів, який я робила як вільний репортер, розповідав про сирійських біженців на йорданському кордоні. На той час сирійці ще боялися говорити з іноземними журналістами. В Україні тоді про це ніхто не писав. Написавши текст, я звернулася мейлом до редактора «Українського тижня», у листі чемно представилася, описала свій бекграунд і запропонувала статтю. Ми не були знайомі з редактором особисто, що не завадило тому, що текст було прийнято до публікації і редакція заплатила мені гонорар.

Є загальна думка, що в українських ЗМІ немає попиту на серйозні теми, але попит на теми треба створювати. Та й серйозність теми не вибачає знадність викладу. Міжнародна журналістика – це необов’язково складні статті, де експерти аналізують глобальні стратегії. Наприклад, один з моїх найулюбленіших матеріалів було написано для українського «Есквайра» – про арабський політичний хіп-хоп.

Наталка Гуменюк робить інтерв'ю з учасниками першої в Іраку команди, що займається паркуром

І ще: я намагаюся не кидати теми, які висвітлюю, бо чим довше я веду тему, тим глибшим і якіснішим стає мій матеріал. Заглиблюватися в теми і вести їх роками – перевага фрілансу. Штатного журналіста завантажують великою кількістю дрібних завдань, тоді як «рідні» теми просто тонуть у них. А коли тобі ніхто не дає завдань, ти можеш зосередитися на тому, що сам вважаєш важливим.

Переваги бути українським журналістом

Я щаслива, що є саме українським журналістом. Це інший рівень доступу, бо я з нейтральної країни. Звісно, українським журналістам куди важче отримати згоду на інтерв'ю з першими особами, аніж колегам з CNN, Reuters, AP. Але перші особи не завжди найкраще джерело інформації, адже вони говорять не для того, щоб розповісти, а щоб висловити свою позицію. Я говорю про простих людей. На тому ж Близькому Сході до мене ставляться без упередження, на відміну від росіян чи американців, чиї країни мають претензії на вплив у світі. Під час останніх подій в Єгипті розгорнулася ціла війна між західними, єгипетськими медіа та арабською «Аль Джазірою». І люди погоджувалися говорити зі мною суто тому, що я незалежна журналістка з України, і ані мої медіа, ані країна не мають «таємної повістки».

Плюс у мене в Україні немає конкуренції. В Італії, Франції, Німеччині є чимало фрілансерів, які намагаються привезти матеріали, скажімо, з Іраку. А я свої теми завжди пропоную першою. А часто – і єдиною.

Теоретично українські ЗМІ можуть заплатити за переклад статей з іноземних ЗМІ і їм це обійдеться набагато дешевше, ніж платити мені гонорари. Але справа в тому, що журналісти різних країн акцентують на різних деталях у своїх репортажах, саме на тих, які співзвучні їхнім читачам. Приміром, у моєму репортажі з Йорданії можна закрити слово «Йорданія» і ти зможеш уявляти, ніби читаєш про Україну. Ні російський, ні західний журналіст так би не написав.

За кордоном мене часто питають, чому не пишу для західних чи російських ЗМІ. Для мене це питання відповідальності. Англомовному чи російськомовному глядачеві/читачеві є де читати матеріали власних кореспондентів, тоді, як в українського вибір невеликий.

До того ж крім кількох західних видань, які я дуже шаную і люблю, їхні медіа-індустрії дуже форматні. Здебільшого усі хочуть, щоб ти знайшов скандал, а не пояснив, що ж відбувається в іншій частині земної кулі. А якщо до стилістичних очікувань додаються ідеологічні – то це просто перестає мене цікавити.

Ще нюанс: часто український досвід допомагає зрозуміти співрозмовників багато краще, ніж досвід європейський. Якось я брала інтерв’ю в соратника Мандели (ПАР), який пішов на конфлікт з урядом. Я його запитую: «Вас не намагалися купити?», і коли він починає відповідати з великим ентузіазмом, то я розумію, що жоден, приміром, норвезький журналіст про таке не запитає: йому просто не спаде це на думку.

Калькуляція

Я насамперед пишу для «Українського тижня», також «Есквайра», знімаю для «1+1» і включаюся на радіо «Голос столиці», а нині ще й співредагую спеціальний випуск «Політичної критики» про арабські протести. Плюс пишу в «Українську правду» – не за гонорар, а як громадський обов’язок: якщо відчуваю, що в суспільстві немає розуміння великої світової проблеми, то сідаю писати для УП – там гарантовано прочитають. Паралельно я готую книжку репортажів і знімаю документальний фільм. Це те, що не приносить прибутку, але такі речі не робляться заради грошей.

Якщо говорити про Арабську весну, то після поїздки в Йорданію я написала 2 статті, залишилася в мінусі, але зрозуміла, що тепер маю контакти і мені треба їхати на Схід надовше. Тоді я спланувала іншу поїздку, в Іран, Єгипет, Туніс, Йорданію, Палестину, Туреччину, для якої мені треба було заробити 1,5 тис євро дорожніх витрат плюс 500 євро на скромне перебування там протягом кількох місяців. Щоб заробити ці гроші, я попрацювала у проекті по Євро-2012. Проте вже з другої поїздки на Близький Схід я написала таку кількість матеріалів, що інвестиція окупилася. Причому не лише фінансово: мене запросили модерувати програму «Арабської весни» на фестивалі Docudays, художній репортаж вийшов у збірці «Самовидець» видавництва «Темпора».

На місяць я заробляю гонорарами плюс-мінус 1 тисячу доларів. Більше половини з цих грошей я витрачаю на авіаквитки. Я отримую грошей набагато менше, ніж колись мала на «Інтері», проте я відчуваю, що роблю свою справу.

Найскладніша ситуація для фрілансера, коли гонорари за написані тексти ще не прийшли, а вже треба їхати в іншу поїздку. Так було коли я повернулася з Близького Сходу і мала велике бажання поїхати на вибори до США. Довелося позичити гроші, а борги віддавати по поверненні з Америки, коли вже виплатили гонорари за матеріали по Близькому Сходу.

Десь через рік-півтора фрілансу я змогла налагодити фінанси таким чином, що знаю, що наступного місяця матиму принаймні 500 доларів на квитки. Тепер я маю певність, що якщо у світі десь щось станеться і треба буде їхати, то в мене є мої 500 доларів.

Щоб так жити, доводиться багато працювати. Приміром, за тиждень турецьких подій я зробила:

- статтю для «Українського тижня»;

- сюжет для тижневика на «1+1»;

- включалася в ранкові випуски і новини на «1+1»;

- включалася на радіо (4 – 5 разів на день, бо до мене звернулися ще московська служба «Голосу Росії», а також Voice of Riussia);

- статтю для «Української правди» (безкоштовно);

- зняла турецьких мітингувальників для рубрики «Люди» журналу «Есквайр»;

- прочитала кілька лекцій та взяла участь у круглих столах на турецьку тему (безкоштовно);

- зібрала матеріал для розділу моєї книги;

- знайшла героя для документального фільму.

Якби половину того, що роблю безкоштовно або за символічні кошти (hromadske.tv, викладання в Школі журналістики Києво-Могилянської академії, мій власний блог www.sofarsoclose.net ), я не робила би, то не мала би тих замовлень, які маю.

З оплатою моєї праці не все просто. Приміром, ми дуже довго спілкувалися з «1+1», щоб якось окреслити принципи оплати. Річ у тім, що деякі українські редакції просто не закладають гонорарний фонд для кореспондентів, які працюють за кордоном, а з урахуванням дороги суми просто неспівставні з внутрішньоукраїнськими. Як на мене, абсурдно тиждень працювати над репортажем за 500 гривень.

Тому я мусила сама розписувати і розраховувати бюджети, які би були і прийнятними для українського ринку, і справедливими щодо кількості докладених зусиль. Попри те, що мої матеріали коштують дорожче, телеканалові моя пропозиція все одно вигідна. Бо власна знімальна група з двох людей, яка живе в готелі, отримує добові, пересувається на таксі, обійдеться у кілька тисяч доларів, а не кілька сотень.

Я працюю дуже дешево: обираю незручний найдешевший квиток, живу завжди у друзів і знайомих, пересуваюся громадським транспортом. Вартість мого матеріалу разів у 5 менша за той, який би зробила штатна знімальна група. Водночас я хочу вірити, що справа не так у коштах, як в якості. Сюжет фрілансеру замовляють тоді, коли він робить його краще, ніж редакція.

Я знімаю сама на iPhone, іноді «1+1» дає мені невеличку камеру, а коли мені треба щось зняти на камеру, то я прошу її в колег і друзів. У Курдистані я побачила, що на площі працюють журналісти місцевого телеканалу, підійшла до них і попросила записати стенд-ап. У Туреччині працював мій колега Сергій Каразій з Reuters – він теж мені не відмовив записати стенд-ап, тоді як винайняти оператора на кілька годин обійшлося б у 200-400 доларів.

Моя робота ні в якому разі не є демпінгом на ринку: якби телеканал повністю порахував витрати на відрядження, то він би просто відмовився від поїздки і тема б лишилася не висвітленою. А я хочу, щоб та чи інша тема зазвучала в українських ЗМІ, тому на це йду. Достатньо того факту, що до мене українські журналісти не були в Іраку 6 років.

Наталка Гуменюк у Багдаді

Знову ж таки, річ не лише в грошах. Присутність третьої людини — окрім мене та героя — часом би заважала або привертала б увагу. Ось коли ми ходили в Каїрі до моргу, присутність маленької дівчини, хай і іноземки, не так бентежила людей, як поява знімальної групи. Та я й не можу сподіватися, що оператор витримає 5 годин розмови, коли камеру можна дістати лише на четвертій.

Я не пораджу наслідувати мій досвід журналістам, які щойно прийшли в професію і не розуміють, як писати, як шукати героїв, як перевіряти інформацію, до того ж не мають ніяких зв’язків. Хіба можна навчитися писати, якщо поряд немає досвідченого редактора? Я чітко усвідомлюю, що мені вдається так працювати тільки завдяки тому, що маю величезну мережу контактів, які підтримую. Дуже важливо цінувати контакти і підтримувати зв'язок з людьми, навіть, якщо це не стосується  роботи напряму. Журналісти, які працюють в потоці новин, часто ставляться до контактів, як до телефонної книги: подзвонили, забули. Люди ж добре це відчувають і розуміють. Особливо на Близькому Сході. Тому не можна сподіватися, що наявність номерів у записнику може бути корисною.  На невідомі номери часто не відповідають, а у друзів перепитують, чи варто зустрічатися з цією людиною. Героям треба приділяти увагу і бути вдячними.

У мене немає жодного іншого джерела прибутку, ніж журналістика — ані інших підробітків, ані допомоги родини. Але головне: я знімаю і пишу про те, що сама вважаю важливим і потрібним.

І ще одне: у моїй роботі не можна зупинятися. Знаю, якщо лишуся в Києві на кілька місяців, то просто проїм гроші, тому мушу завжди щось планувати і кудись їхати.

Резюме:

1. Переліт – найдорожча графа бюджету, тому найліпше поєднати дві-три сусідні країни, так щоб підготувати декілька матеріалів. Зазвичай два матеріали з однієї країни для українських ЗМІ забагато. У найкращому випадку візьмуть один репортаж та одне інтерв'ю.
2. З Києва літати дорого, тому треба перевірити куди літають бюджетні авіалінії з України, а вже звідти планувати решту маршруту. Наприклад, на Близький Схід я нерідко купую зі Стамбула, а вже до Туреччини добираюся якомога дешевше. У Європі найдешевше долетіти до Будапешта чи Катовіце.
3. Їхати щонайменше на тиждень – днів десять.
4. Забути про існування таксі.
5. Забути про існування ресторанів. Шукати кав'ярні, куди ходять місцеві. Наприклад, у єгипетській кав'ярні західного зразка кава коштує 15 грн, а у місцевій — 2-3 грн.
6. Забути про комфорт, а також про туристичні маршрути.
7. Жити безкоштовно. Найкраще мати багато друзів, а перед відльотом не соромитися перепитати усіх знайомих, чи не знають когось, у кого можна зупинитися. Варіант два — каучсерфінг — онлайн-сервіс, учасники безкоштовно діляться один з одним місцем для ночівлі під час подорожей. Утім, як виявилося, для журналіста це не найкращий вихід, тому що, працюючи над власними темами, журналіст зловживає гостинністю і не має шансу проводити достатньо часу з господарями, як це передбачено принципами каучсерфінгу.
8. Не соромитися писати напряму незнайомим редакторам і пропонувати матеріал.
9. Не сподіватися, що редактор дасть згоду на публікацію напередодні поїздки. Редакції цікавить не те, ким ви є і що вмієте, а те, який продукт робите.
10. Обрати цікаву тему й готуватися. Не думати, що сам факт подорожі є достатнім фактом для публікації.
11. Робити матеріал для декількох медіа: онлайн, преси, радіо.
12. Ставитися до отриманих грошей, як до інвестиції у черговий матеріал.
13. Використовувати будь-яку поїздку як можливість зробити матеріал або отримати нові контакти.
14. Використовувати будь-яку можливість контакту з аудиторією (лекції, ефіри, інтерв'ю), а також колегами. Ніколи не знаєш, хто зробить наступну пропозицію.

Леся Ганжа, Редакторський портал

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар