Верховний Суд оновлює практику розгляду інформаційних спорів

Всі охочі можуть ознайомитися зі свіжим квазінормативним актом за посиланням в Інтернеті: http://tinyurl.com/d74qr9. Зі свого боку викладемо суб’єктивні міркування щодо того, що сказав і чого не сказав (хоча мав би) Верховний Суд України у даній постанові, зокрема в контексті розгляду справ за позовами до журналістів і ЗМІ.

Баланс прав позивача і відповідача. У пункті 1 своєї постанови ВСУ наголошує на необхідності збалансування права на свободу слова з одного боку, та права на повагу до людської гідності, гарантій невтручання в особисте і сімейне життя, з іншого боку. Але конкретних вказівок як саме визначати, яке право переважає в певному випадку ми тут не бачимо.

Краще виписано в постанові частковий випадок – баланс права на свободу слова, у контексті критики публічних осіб, та права цих осіб на захист своєї репутації або приватності – п. 21. Як зазначено в аналізованому документі «межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.» Наведено також визначення публічної особи, зроблено посилання на міжнародні документи, що регулюють дане питання (Декларація про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації від 12 лютого 2004 року, Комітет Міністрів Ради Європи; Резолюція 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.).

Відповідачі. Абзац 1 пункту 9 постанови визначає відповідачем особу, яка поширила оскаржувану інформацію, та її автора. Якщо редакція друкованого видання не є ні юридичною особою, ні її структурним підрозділом, то належним відповідачем має визнаватися засновник такого ЗМІ. При поширенні інформації з посиланням на певну особу як на її джерело, ця особа також є належним відповідачем. Тут усе логічно, але далі, в пункті 12 Верховний Суд закріпив речі, які можуть не на жарт збурити Інтернет-громадськість.

У разі поширення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет належними відповідачами визнаватимуться автор відповідного матеріалу та власник веб-сайта. Закріплено також положення, згідно з яким «дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.» Адміністратори, мабуть, не зрадіють появі такої норми, а зливні сайти, які спеціалізують на чорному PR-і поступово перекочують закордон. З другого боку, все закономірно, адже дія законодавчих норм поширюється на всі суспільні відносини відповідного виду, в тому числі й ті, які виникають з допомогою Інтернету.

Неприємно дивує інше положення постанови: «коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.» (Можна подумати, що блоги й форуми створюються спеціально для поширення через них недостовірної інформації). Це спонукає адміністраторів Інтернет-сайтів «вичищати» форуми, блоги та інші подібні майданчики від агресивних висловлювань та негативної інформації про конкретних осіб. Видаляти лайку з коментарів і форумів дійсно треба, хоча на багатьох ресурсах цього не роблять (що зовсім не дивно в країні тотального правового нігілізму). Інша справа негативна інформація про особу, недостовірність якої в багатьох випадках зовсім не є очевидною, а почасти така інформація виявляється частково або повністю правдивою. Іноді в Інтернеті можна анонімно сказати те, про що всі здогадуються, але не говорять відкрито, тому що бояться – в наскрізь корумпованій країні це не мало б викликати здивування.

Звичайно, ллється також дуже багато відвертого бруду, особливо про публічних осіб (щоправда останні, стаючи публічними, очевидно мали би це усвідомлювати, а багато-які своєю поведінкою дають суттєві підстави для пліток про себе). Якщо ж не вникати питання винуватості/невинуватості постраждалого від негативної інформації, то тут також є одне «але»: оскільки доступ до сайта (форуму, блогу) є вільним, то постраждалий може прямо на ньому спростувати всю негативну інформацію, наводячи свої аргументи. Це суттєво відрізняється від поширення негативної інформації у друкованому чи аудіовізуальному ЗМІ, який фактично може оприлюднити відповідь постраждалого, а може й не оприлюднити.

Звичайно, масовану інформаційну атаку, «відгавкуючись» на форумах, не відбити. Але Верховний Суд, на нашу думку, мав би встановити більш гнучку систему залучення володільця Інтернет-сайта в якості відповідача по справі: потерпілий помічає негативну інформацію про себе в Інтернеті й звертається до володільця сайта щодо її видалення, і тільки якщо останній безпідставно ігнорує це звернення, він мав би притягатися до цивільно-правової відповідальності (підставами для відмови у видаленні інформації може бути, наприклад, зняття анонімності з автора повідомлення з негативною інформацією за власним бажанням і його готовність доводити правдивість такої інформації; негативна інформація становить суспільний інтерес і хоча б частково підтверджується з інших джерел).

Запропонований Верховним Судом підхід може спонукати володільців певних, імовірно найпопулярніших, сайтів цензурувати повідомлення анонімних користувачів, якщо відповідних позовів буде багато. А ті, хто позовів не боїться, й далі ігноруватимуть навіть брутальну лайку на своєму ресурсі. Така ситуація боротьбі за чистоту Інтернету особливо не сприятиме.

Верховний Суд України мав би врахувати, що відповідно до ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу спростування інформації має здійснюватися її поширювачем, тому формально від володільця сайту, де розміщені повідомлення з негативною інформацією, можна вимагати компенсації моральної шкоди, але не спростування такої інформації. Та і в цьому випадку на позов можуть бути висунуті заперечення з огляду на відсутність вини володільця сайту.

В той же час ВСУ окремим пунктом 13-им постанови від 27 лютого 2009 р. спробував накреслити порядок спростування інформації, якщо її поширювач невідомий (така можливість передбачена ст. 277 ЦКУ). Відповідна інформація спростовується в порядку окремого провадження (Розділ ІV ЦПК): заявник має довести факт неправдивості інформації; якщо це йому вдасться суд констатує факт неправдивості інформації та спростовує її (очевидно, винесення відповідного рішення судом тут вважатиметься і спростуванням). Необхідно звернути увагу, що ч. 2 ст. 234 ЦПК передбачає виключний перелік справ, що розглядаються в порядку окремого провадження. Визнання інформації недостовірною, коли її поширювач невідомий, в даному переліку не фігурує, наявний лише такий вид справ окремого провадження, як «встановлення фактів, що мають юридичне значення» (процедура розгляду деталізована у Глава 6 - ст.ст. 256-259 ЦПК). Інші види справ окремого провадження для спростування інформації не підходять, але і норми Глави 6 Розділу 4 виписані під встановлення фактів, що підтверджуються через нотаріальне посвідчення чи документами, виданими органами РАЦС, що не має стосунку до спростування інформації. Тому в цьому випадку судам доведеться застосовувати аналогію закону, адаптовуючи застосування ст.ст. 256-259 ЦПК під встановлення факту поширення недостовірної інформації.

Це перша і поки єдина постанова Пленуму Верховного Суду в цьому році, якою здійснено узагальнення судової практики, отже ВСУ нарешті звернув увагу на інформаційні спори. Бажано, щоб це був не одиничний прецедент.

Продовження аналізу постанови Пленуму читайте в наступній статті.

Роман Головенко,

Джерело: Інститут масової інформації

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар