 |
|
- Про асоціацію
- Членство в Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ)
- Новини ринку преси
- Професійна освіта від УАМБ
- Календар подій
- Публікації
- Блоги
- Медіакарта
Партнери УАВПП
Вороги преси і наш стокгольмський синдром
Журналістів били, б’ють і битимуть, поки вони нарешті не зрозуміють, що немає іншого способу самозахисту, окрім самоорганізації. Про сумні тенденції з нагоди Всесвітнього дня свободи преси та публікації двох списків її «ворогів».
Цього року замість одного рейтингу ворогів преси, складеного до Всесвітнього дня свободи преси, маємо аж два. Один із них оголосили вже вдруге Інститут масової інформації та Київська незалежна медіа-профспілка. Другий – свіжа ініціатива Національної спілки журналістів України.
Здавалося б, найлогічнішим для двох організаторів однотипних акцій, яким насправді зовсім ні до чого конкурувати між собою, було б об’єднатись і вкупі створити повніший і досконаліший перелік тих, хто ставить палиці в колеса нашій і вашій свободі. До того ж, досвід ІМІ та Медіа-профспілки, які вже проводили таку акцію торік, не був би зайвим для спілчан. Проте НСЖУ, пленум правління якої цього року раптом вирішив погратись у «ганебний стовп» і започаткувати рейтинг ворогів свободи слова, щойно отримавши пропозицію від «конкурентів» щодо координації дій, мерщій опублікувала свій перелік «душителів», навіть не дочекавшись 3 травня. Така ось елегантна відповідь на простягнуту руку партнерства.
Більшість прізвищ «ворогів» із спілчанського списку нічого не скажуть пересічному читачеві. Усі вони, окрім київського міського голови Леоніда Черновецького та керівника консорціуму «ЄДАПС» Юрія Сидоренка, є фігурами регіонального масштабу. Відгомін тих злодіянь, які ці люди, на думку НСЖУ, вчинили проти свободи слова, далеко не завжди доходив навіть до зацікавлених вух «Телекритики»: впізнаємо новокаховського мера-мордобійця Володимира Коваленка, переможеного журналістами захланного слов’янського міського голову Валентина Рибачука – і все. Решта конфліктів не мали суттєвого розголосу. Хоча, звісно, це не означає, що вони не заслуговують на увагу – часом показове шмагання дрібного злодюжки може відвернути велике злодійство.
Крім того, третина списку – судді. Тоді, якщо бути чесними, треба було б включити до переліку «ворогів свободи слова» узагальненого «ворога №1» - корумповану українську судову систему. А так – нічого особливого. (Принаймні, такого, що дорівнялося б за скандальністю та резонансністю вчинкам торішніх «зірок» рейтингу ІМІ та КНМП – сумнозвісного Олега Калашникова, настоятеля Києво-Печерської Лаври отця Павла, депутата-регіонала Дмитра Шенцева). Переважно дрібні провінційні князьки, які вирішили або втерти носа некерованим журналюгам за допомогою суду, або притиснути до нігтя неслухняну газету і покерувати нею в ручному режимі. Нудьга.
Звісно, список, згідно із застереженням його укладачів, не є вичерпним. До речі, його можна було б зробити повнішим, звернувшись до неурядових організацій, які займаються захистом прав журналістів, чи хоча б до тієї ж «Телекритики», та НСЖУ вирішила обійтися власними силами. Проте, ознайомившись із запропонованим переліком, можна лише подивуватися словам голови спілки Ігоря Лубченка: «сьогодні в Україні склалася вкрай гостра ситуація з пресою, особливо місцевою. Політичні сили, які вибороли більшість у радах, брутально тиснуть на ЗМІ, незаконно перетворюють їх у комунальні підприємства, викидають з числа співзасновників видань трудові колективи, всупереч українському законодавству примушують редакторів укладати контракти. Почастішали судові тиски на редакції і журналістів». Невже всю описану вакханалію творять перелічені п’ятнадцятеро осіб? Якщо ж ні, то чому імена інших винуватців та конкретні випадки не вказані в оприлюдненому спискові?
«Калібр» представлених у рейтингу ворогів преси, складеному ІМІ та КНМП (із формулюванням НСЖУ «вороги свободи слова» керівництво цих організацій категорично не згодне) персоналій дещо серйозніший. Окрім тих-таки знайомих нам Черновецького, Коваленка та Рибачука, тут є мер Львова Андрій Садовий, чия «історія кохання» з муніципальною газетою «Ратуша» триває вже не перший рік, зірка YouTube Михайло Добкін, екс-спікер Верховної Ради та лідер Соцпартії Олександр Мороз, який полюбляє судитися з інтернет-виданнями, керівник компанії «Турбоатом» і також фанат судових справ проти ЗМІ Віктор Суботін. Тішить, що не забули Антона Яценка – нардепа-бютівця, який не лише відзначився позовами до журналістів, які розслідували діяльність пов’язаної з ним Тендерної палати України, але й зареєстрував у Верховній Раді законопроект про кримінальну відповідальність за наклеп. Та все ж цей доволі скромний врожай, у порівнянні з «героїкою» кучмівських часів, коли журналістів били, вбивали і змушували замовкнути найрізноманітнішими методами, не дає підстав драматизувати ситуацію із порушеннями прав журналістів в Україні. Хоча ми з вами знаємо, що проблеми – і то серйозні – є.
Постає питання: чи потрібні такі рейтинги взагалі? Зважаючи на те, що:
-
оголошений торік ворогом преси №1 Леонід Черновецький не лише не змінив свого ставлення до журналістів, але й устиг за рік досягти чималих «успіхів». Забрав у міської громади і остаточно віддав у приватні (ймовірно, свої власні) руки муніципальні медіа, перетворивши їх на знаряддя свого особистого піару, а тепер ще й безсоромної передвиборної агітації. І ті, чиїм головним ворогом він насправді є, не лише не борються проти цих незаконних і аморальних дій міського голови, а сидять у редакції «Хрещатика» і пишуть на форумах коментарі від імені «простого киевлянина, которому Черновецкий провел трамвай на Борщаговку», задоволені рівнем оплати своєї праці й анітрохи не засмучені тим, що хтось топчеться сам і змушує їх топтатись по професійних стандартах і суспільній місії журналістики. Крім того, Черновецький виступає замовником величезної кількості джинси у всеукраїнських та київських медіа, і в інформаційних службах декількох телеканалів (зокрема, групи Пінчука) журналістам начебто було дано вказівку не критикувати мера, спущену, за інформацією джерел «ТК», від самого інвестора.
-
владика Павло, він же депутат облради від Партії регіонів Петро Лебідь, не лише не постраждав від отриманого торік звання «ворога преси», але й залишився вельми запитаним у політиці – сьогодні його «відривають з руками» відразу дві партії, які поквапились включити архієпископа до своїх перших п’ятірок у Київраду. Наявність у виборчому списку людини, яка на території Лаври організувала напад на знімальну групу 5 каналу, очевидно, не засмучує ні Партію регіонів, ні Компартію. А наші ЗМІ й надалі воліють триматись «подалі від гріха», уникаючи конфліктних питань, пов’язаних із представниками церкви. Приміром, останній випадок у Вінниці, де священик тієї ж УПЦ МП напав на журналіста, який висвітлював конфлікт навколо спроби встановити біля храму рекламний щит, залишився майже без розголосу.
-
головна «перемога» борців за права журналістів зводиться до того, що під тиском громадськості Олег Калашников не був включений до виборчого списку Партії регіонів на виборах народних депутатів 2007 року. І мирно повернувся у бізнес, чи чим він там займався до депутатства, замість того, щоб опинитись за ґратами за перешкоджання професійній діяльності журналістів і хуліганство. Інтерес журналістів, які охоче брали інтерв’ю в розкрученого завдяки цій історії мордоворота, вщух лише після того, як він здав депутатський мандат. Зате вщух уже назовсім – про бандитський напад на знімальну групу СТБ у Маріїнському парку вже ніхто не згадує, і у те, що Калашникова колись притягнуть до відповідальності, не віриться навіть найбільшим оптимістам.
-
Народний депутат від Партії регіонів Дмитро Шенцев, який улітку 2006 року у Харкові побив фотокореспондента Андрія Авдошина, на відміну від Калашникова, без жодних перешкод був включений до виборчого списку – щоправда, із 129-го місця опустившись до 141-го, - та благополучно став народним депутатом VI скликання. Як і Василь Кисельов, який фігурує у минулорічному рейтингу як автор законопроекту про кримінальну відповідальність за наклеп та переслідувач ТРК «Чорноморська». Непогано ведеться на своїх місцях іншим «регіональним» ворогам преси - меру Донецька Олександру Лук’янченку, проти якого продовжують боротися невдоволені його ставленням до ЗМІ журналісти, та кримському спікеру Анатолію Гриценку. А якщо Олександру Морозу й не поталанило на останніх виборах, то, боюся, із зовсім інших причин…
Читаючи ж коментарі під матеріалами на «ТК», у яких ідеться про порушення прав журналістів, починаєш зневірюватись у всьому доброму, що мало б гніздитися у людських душах. Звісно, ваш автор у курсі, що анонімні дописи не варто брати занадто близько до серця. Проте від міркувань на зразок «паршивому журналюзі порахували зуби, бо поліз куди не треба» чи «правильно зробив священик, що заїхав у писок цьому козлу, журналісти вже зовсім офігіли» стає не по собі. Що це? Мода на цинізм, який стає дедалі більш сталою та невід’ємною ознакою нашої професії? «Стокгольмський синдром» - підсвідома симпатія до тих, хто гнобить, принижує, б’є, обмежує свободу наших колег, а завтра добереться й до нас? Невже система цінностей настільки спотворена, що дозволяє відреагувати на повідомлення про побиття, - неважливо, що саме журналіста, нехай навіть будь-якої людини, - словами «давно пора»?
Загальновідомо, що українські правоохоронці вперто не бажають використовувати статтю 171 Кримінального кодексу України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». Проте, видається, деяке відчуття того, що порушення прав журналіста, пов’язане з його роботою, це не зовсім те саме, що порушення прав пересічного громадянина, потроху з’являється в усіх – і в самих журналістів, і у правоохоронців, і у «ворогів преси». Та усвідомлення того, в чому полягає ця різниця, ще не прийшло.
Приміром, коли жорстоко побитий 16 березня журналіст Сергій Цигипа був вимушений через Київ добиватись справжнього розслідування цього злочину, новокаховські заангажовані правоохоронці просигналізували до столиці, що постраждалий, виявляється, ніякий не журналіст, а місцевий політик (Сергій і справді є депутатом міськради), який використовує журналістику для досягнення своїх «шкурних» цілей. Тепер Сергієві, чиї журналістські матеріали мали нагоду читати не лише мешканці Нової Каховки, але й читачі «Української правди», «Главреда», «Телекритики» та інших видань, треба якимось чином формально доводити, що він «не верблюд» - а зробити це без членського квитка НСЖУ чи Медіа-профспілки нелегко. Та ще й під блазнювання колег із муніципальної газети, яке підтверджує сказане мною вище про систему цінностей.
З іншого боку, поки що далеко не всі відрізняють перешкоджання законній професійній діяльності журналіста від порушення прав громадянина, який є працівником ЗМІ. Промовистим прикладом є інцидент із побиттям Андрія Манчука. 16 березня, у неділю, Андрій, який працює журналістом «Газеты по-киевски» і водночас є громадянським активістом, брав участь в акції протесту проти забудови території Жовтневої лікарні у Києві, під час якої його безпідставно затримали та побили правоохоронці. За словами очевидців, Андрій Манчук намагався оборонитись, назвавшись журналістом, а згодом його однодумці з громадянської ініціативи «Збережемо старий Київ», а далі й колеги з «Газеты по-киевски» почали висловлювати публічні протести саме проти побиття журналіста, апелюючи до демократичних стандартів. У публікаціях численних ЗМІ з’явилась інформація про те, що Андрій Манчук постраждав, висвітлюючи акцію, а не беручи в ній участь. Видається, далеко не для всіх різниця між журналістом, який висвітлює руйнування паркана навколо будівництва, і журналістом, який у вільний від роботи час разом із друзями сам ламає паркан, є очевидною. Ваш автор неодноразово намагався пояснити цю різницю своїм знайомим і колегам – громадянським активістам та журналістам, та розмова переважно завершувалась фразою «все одно, головне, що менти – сволоти».
Перетворення журналістського посвідчення на «чорнобильське», за допомогою якого можна їздити у транспорті без квитка, насправді є дуже серйозною загрозою. Демократичне суспільство дає журналістові дещо більше можливостей, ніж пересічному громадянинові, лише для того, щоб полегшити йому виконувати місію – інформувати суспільство, вишукувати та витягати на світло актуальні для суспільства проблеми. Ці додаткові можливості (якими, втім, у більшості випадків відповідно до Конституції та законів може скористатись і пересічна людина без редакційного посвідчення, яка знає свої права) в жодному разі не повинні ставати перевагами у будь-яких сферах життя, окрім пошуку та отримання інформації для роботи та захисту джерел інформації.
Справді, останнім часом то тут, то там з’являються люди, що намагаються за допомогою статусу журналіста досягти певної політичної мети. Яскравий приклад цієї тенденції побачимо, загнавши у Google словосполучення «журналіст Вадим Гладчук». Усі, хто знайомий із діяльністю керівника ВМО «Молодь – надія України» Вадима Гладчука, який уже багато років займається маргінальною нібито політичною і начебто громадською діяльністю, напевно, погодяться, що ніяким журналістом цей пан не є. У деяких публікаціях роз'яснюється, що «журналістом» Гладчука можна вважати в тому сенсі, що він редагує сайт своєї організації - sprotiv.info, де й публікує викривальні матеріали, спрямовані останнім часом проти Тендерної палати. Знайти журналістські матеріали за підписом пана Гладчука поза названим сайтом мені не вдалося. Звісно, в сучасному розумінні журналістом («громадянським») можна вважати навіть того, хто веде власний блоґ на livejournal. Проте одіозний Гладчук, замішаний у величезній кількості найрізноманітніших навколополітичних конфліктів і скандалів, вічний кандидат у київські мери та організатор вуличних протестів проти всього на світі…? Чи має право така людина користатись із співчуття суспільства, повідомляючи про свої чергові політичні пригоди як про «справу проти журналіста», «переслідування журналіста» тощо?
Врешті-решт профанація ідеї захисту прав журналістів може призвести до того, що суспільство втратить довіру до будь-яких подібних повідомлень. Що більше політичних чвар, бізнесових розбірок та вуличних гоп-стопів штучно пов’язуються із професійною діяльністю журналіста, то легше кинути тінь підозри на людину, яка справді постраждала за те, що намагалась донести до суспільства незручну для когось правду. Так, журналіст газети «Бизнес» Максим Біроваш, який займався розслідуванням діяльності консорціуму «ЄДАПС» і отримав позов від голови консультаційної ради цієї компанії Юрія Сидоренка на суму 46 мільйонів гривень (аби усвідомити серйозність цієї «заявки», варто врахувати, що позивачеві довелося сплатити 4,6 млн гривень держмита), вимушений повідомляти про подробиці цієї справи через спеціально створений сайт http://www.xponika.info/ . Газеті «Бизнес» згадувати про Сидоренка заборонено судом, а інші видання воліють триматися подалі від тривалого заплутаного конфлікту двох бізнес-структур – «ЄДАПСа» та холдингу «Бліц-Інформ». Коли Максима Біроваша побили, забравши в нього сумку з документами, які стосувалися судової справи, його впливовим опонентам було неважко поширити у відповідь інформацію про те, що це «підозріле» побиття не пов’язане з професійною діяльністю. Матеріали сайту «Багнет», метою існування якого, видається, є саме інформаційна війна проти компанії «Бліц-Інформ», розсилались спам-розсилками і передруковувались іншими виданнями, і в результаті саме вони сформували загальну картину події, залишивши Максима під підозрою у симуляції нападу та викрадення документів, яких начебто не існує. Завдяки «вірусним» технологіям у медіпростір неважко закинути сумнів у дусі «а был ли мальчик», а журналісти тепер дуже легко втрачають інтерес до історій, у яких не можна розібратись відразу, не відриваючи сідниць від крісла перед комп'ютером.
Ми теж не знаємо правди про цю та багато інших подібних ситуацій, але знаємо, що хтось повинен її з’ясувати. Саме функцію моніторингу та фільтрування подій, які пов’язані з порушенням прав журналістів, проведення розслідування, оголошення його результатів та роз’яснення суспільству різниці між справжніми та фальшивими злочинами проти журналістів повинні взяти на себе громадські організації, професійні та творчі спілки.
Але навряд чи це можливо, якщо кожен, як в історії із рейтингами ворогів преси, робитиме це «зі своєї дзвіниці». У наш час, коли, розіславши прес-реліз будь-якого змісту на дві-три тисячі електронних адрес, можна забезпечити півсотні публікацій абсолютно ніким не перевіреної інформації, протиставити спекуляціям на темі порушення прав журналістів можливо лише авторитетний голос, що представлятиме низку знаних і шанованих експертів. Національна спілка журналістів, чий намір створити «Трибунал свободи слова» має всі шанси перетворитись на чергову мильну бульку, могла б справді прислужитися спільній справі, об’єднавши зусилля із громадськими організаціями. Окрім НСЖУ, Медіа-профспілки та правозахисних журналістських організацій, залучити до цієї справи можна було б і Комісію з журналістської етики, яка цього року лише раз вийшла із звичного для неї стану небуття, аби засудити дії журналістів Нового каналу, які брали участь в організації інсценування нападу на відділення «Ощадбанку». Ця історія, до речі, також вийшла вельми повчальною – винуватці, так і не визнавши цілком очевидного факту своєї причетності до провокації, відбулися звільненням випускового редактора Олега Величка, і справу зам'яли раніше, ніж із неї були зроблені всі належні висновки.
І, нарешті, пора нарешті почати робити те, про що ми не перший рік говоримо: не просто перелічувати ворогів преси та називати їхні негідні вчинки, але й добиватися того, аби вони були притягнуті до відповідальності та покарані, і забезпечувати розголос усіх успішно доведених до кінця справ. За всієї поваги, жодна з організацій і спілок, що діє в цій сфері, не має достатніх ресурсів, впливу та авторитету, щоб самотужки ефективно карати кривдників журналістської спільноти. Чи може ґрантова організація, в якій працюють голова, пара студентів та юрист на півставки, забезпечити притягнення до відповідальності Черновецького чи Добкіна? Навряд. Проте декілька організацій, які діють скоординовано і мають чітке прозоре завдання, можуть, принаймні, провести показовий судовий процес, у ході якого про вчинені «ворогом преси» паскудства дізнаються всі.
Тож чи потрібний рейтинг ворогів преси? Звісно ж, потрібен! Але потрібні також гарантії, що, по-перше, підстави включення до цього рейтингу кожної особи є досить вагомими: свідки, докази, висновки експертів. Адже й чиновника або суддю можна оббрехати, назвавши переслідувачем журналістів. По-друге, того, що вчинки цих людей не будуть забуті назавтра після публікації рейтингу, і для того, аби покарати їх і унеможливити повторення подібної ситуації, будуть докладені всі можливі зусилля. Йдеться про повний комплекс як юридичних, так і громадських заходів. Акції протесту, медійні кампанії, зрештою, апелювання до журналістів із закликом створити навколо «ворога» інформаційний вакуум (це не вдалося у випадку справи Калашникова з однієї причини – заклик не був персоніфікованим, а містився, на жаль, лише у статтях на зразок цієї). Доля «ворогів преси», яких не обиратимуть на наступних виборах, які споглядатимуть порожні зали, намагаючись дати прес-конференцію, і яким не подаватимуть руки, має бути уроком для тих, хто готовий порушити права журналістів.
У журналістської спільноти немає сьогодні іншого способу самозахисту, окрім самоорганізації. Чим скоріше це зрозуміють ті люди, які з тих чи інших причин сьогодні є арбітрами у ситуаціях, де порушуються права журналістів, чим скоріше вони відкинуть власні амбіції і почнуть координувати свої дії, тим менше пунктів буде у наступних рейтингах ворогів преси.
Отар Довженко, Телекритика