У далекому 2003 році у Верховній Раді України тривали парламентські слухання «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні». Тоді говорили про значне поширення тиску на журналістів під час виконання ними професійних обов’язків, що вважалося фактично запровадженням політичної цензури. Відповідною Постановою вищого законодавчого органу констатувалося, що засоби масової інформації втрачали належну їм у демократичному суспільстві функцію посередника між владою та суспільством.

 

Мало хто пам’ятає, що тоді було доручено Комітету з питань свободи слова та інформації організувати подання до Верховної Ради законопроекту про внесення змін до деяких законів України за результатами зазначених парламентських слухань. Такий проект закону не лише було розроблено, а й успішно прийнято. Для нас важливо, що саме тоді вперше на законодавчому рівні було детально визначено, що ж таке цензура в Україні.

 

Зосередьмося на правовому змісті цього поняття. Спробуймо відповісти, якими є ознаки цензури і чи передбачена сьогодні відповідальність за такі діяння.

 

Стаття 15 Конституції України проголошує заборону цензури. Що ж розуміємо під цензурою? На це питання знаходимо відповідь у статті 45-1 Закону України «Про інформацію»: це вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

 

За законодавством України, забороняється цензурування інформаційної діяльності не лише друкованих ЗМІ, а й телерадіоорганізацій, а також цензурування інформації, поширюваної інформагентствами.

 

Таким чином, цензуру можна розпізнати за такими ознаками:

1) має бути вимога (письмова чи усна) попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється, та/або

2) має накладатися заборона чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації;

3) подібні негативні дії мають спрямовуватися проти ЗМІ (як друкованих, так і аудіовізуальних), журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача;

4) зазначені негативні дії (а так само і бездіяльність, наприклад, нефінансування ЗМІ відповідно до встановлених законом чи договором положень) мають вчинятися органами державної влади, органами місцевого самоврядування або їх посадовими особами.

 

Як уже зазначалося, цензурою не вважаються випадки, коли автор чи інший суб’єкт авторського права на інформацію вносить корективи до змісту статті, репортажу тощо, або навіть забороняє їх вихід у світ. Не говоримо про цензуру й у випадках, коли зазначені вище діяння здійснюються на виконання рішення суду.

 

Крім того, не визнається цензурою правомірна і законна діяльність органів державної влади щодо, наприклад, державного регулювання і контролю за обігом продукції, що негативно впливає на суспільну мораль. Однак, звичайно, відповідні повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації мають визначатися виключно Конституцією та законами України. Адже, як відомо, ЗМІ в Україні не можуть бути використані, зокрема, для:

- закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України;

- пропаганди війни, насильства та жорстокості;

- розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;

- розповсюдження порнографії, а також із метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь;

- втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність;

- розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказування на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника тощо.

 

Таким чином, діяльність органів влади, покликана припинити подібні негативні суспільні прояви, безумовно не вважається цензурою.

 

На думку автора цієї статті, не можна говорити про цензуру, коли аналізовані негативні дія чи бездіяльність здійснюються недержавними суб’єктами, наприклад, звичайним громадянином. У такому випадку можемо говорити про втручання у професійну діяльність журналістів, але не про цензуру.

 

До змісту цензури, безумовно, включаємо контроль органів державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб за змістом інформації, що поширюється, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

 

Виникає цілком логічне запитання: чи відповідатимуть особи, які вчинили дії, визначені як цензура? І яка це буде відповідальність?

 

Безумовно, одним із найпотужніших на сьогодні видів відповідальності може стати морально-етична відповідальність, скажімо, у вигляді громадського осуду цензурних діянь. Однак на рівні держави юридичної відповідальності безпосередньо за цензуру не передбачено.

 

Хоча тут можемо говорити про два випадки навіть кримінальної відповідальності за діяння, які підпадають під цензуру:

1) зловживання владою або службовим становищем, а так само перевищення влади або службових повноважень (статті 364, 365 Кримінального кодексу України);

2) умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (стаття 171 Кримінального кодексу України).

 

Зрозуміло, що в обох випадках за цензуру відповідатиме представник органу державної влади або місцевого самоврядування.

 

За умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо це заподіяло істотну шкоду (матеріальні збитки на суму, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто множимо на розмір податкової соціальної пільги – 257,5 грн.) охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, «цензор» може бути покараний виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (заподіяння матеріальних збитків, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян) може закінчитися для «цензора» позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

Звичайно, досить важко розрахувати істотну шкоду (від 25 750 грн) чи тяжкі наслідки (від 64 375 грн), які сталися внаслідок «цензурних» дій правопорушника, хоча вони можуть полягати у недоотриманні доходів від реалізації газет, журналів тощо.

 

Зазначені ж вище дії, якщо вони вчинені «цензором»-працівником правоохоронного органу, караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

 

Подібні наслідки наступатимуть і для «цензора», який перевищує владу або службові повноваження, тобто умисно вчиняє дії, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

 

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – це протиправне створення перепон, обмежень, заборон щодо одержання, використання, поширення та зберігання інформації окремим журналістом (журналістами) чи засобом масової інформації. Воно може виражатися у:

- примушуванні до поширення певної інформації,

- незаконному вилученні тиражу друкованої продукції,

- знятті програми з ефіру,

- недопущенні журналіста до участі у прес-конференції,

- безпідставній відмові в акредитації засобу масової інформації чи окремому журналістові,

- безпідставній відмові від поширення певної інформації тощо.

 

Таким чином, незважаючи на те, що Законом України «Про інформацію» передбачено, що відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у цензурі, ані адміністративної, ані кримінальної відповідальності за цензуру прямо не передбачено. Хоча «цензорів» теоретично можна притягнути до кримінальної відповідальності за зловживання (перевищення) владою або службовим становищем та за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

 

 

Анатолій Марущак, кандидат юридичних наук, доцент, лауреат Премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності у номінації за найкращу наукову роботу в інформаційній сфері

Телекритика