Підписка на новини УАВПП

 
Реєстрація
Забули пароль?

Партнери УАВПП

Посольство США Представництво Програми розвитку ООН в Україні Coca-Cola MIM-Київ Незалежна Асоціація телерадіоМовників


13 липня 2018

Що можна і чого не можна писати

Facebook Twitter LiveJournal

Чи має журналіст просити дозволу, узгоджувати конспекти й берегти чужі таємниці.

Цей текст не лише для журналістів, а й для людей, про яких вони пишуть. Цих людей називають ньюзмейкерами, в перекладі — тими, хто роблять новини. Часом їм видається, що якщо вони — творці новин, то мають право визначати, як і що про них писатимуть. Виникає ілюзія, яку сформулювала колись одна телеведуча: «Яке ви право мали писати про мене без мого дозволу?» Журналісту справді потрібен дозвіл героя, коли йдеться про інтерв’ю. А коли ще?

 

Хто володіє мишами

Приводом для цієї розмови стала придибенція з журналісткою Катею, яка написала текст на цікаву науково-популярну тему. Про мишей.

Це розповідь науковиці, яка досліджує історію гризунів у культурі. Коли Катя поширила свій текст у фейсбуку, науковиця написала під ним гнівний коментар. Обурилась, по-перше, тим, що авторка не вказала повні назви лекції та місця, де вона була виголошена. Хоча для читачів це десь такі самі важливі подробиці, як назва пагорба, на якому Ісус виголосив Нагірну проповідь, та ім’я віслюка, на якому він в’їжджав до Єрусалима.

По-друге, тим, що журналістка не запитала дозволу на публікацію і не авторизувала текст.

Героїню підтримав колега-науковець, який розповів про іншу, правильну журналістку  вона, мовляв, після його лекції показала текст, у якому він виправив кілька фактичних помилок.

Почуття науковців можна зрозуміти. Люди роками шукають, досліджують, формулюють. А потім виступають на публіці, і ось уже хтось занотував їхні твердження, думки і висновки, скомпілював їх на власний розсуд і зробив свій текст! Хіба так можна?

Так, можна. Людина не має права контролювати чи обмежувати поширення в медіях своїх слів, виголошених публічно. Єдине, що мусять журналісти  зазначати автора думки або цитати.

Тобто ви вже не є володарем і розпорядником сказаних слів.

З цього випливає проста рекомендація: якщо ви не хочете, аби журналісти поширювали щось із сказаного вами, не кажіть цього прилюдно.

Деякі лектори/тренери, не бажаючи, щоб їхні ексклюзивні знання були поширені в медіях, попереджають публіку: те, що буде сказано тут, не має бути винесене за межі аудиторії. Іноді вони роблять це й тоді, коли говорять якісь небезпечно відверті речі. Ось Бектур Іскендер приніс на львівську лекцію спеціальний червоний халат. І попередив слухачів: те, що він говорить, коли одягає халат,  не для поширення.

Попереджати треба до, а не після виступу чи розмови. Уявіть почуття людини, яка дві години нотувала цікавий матеріал, а потім довідалася, що все це  не для публікації. Журналісти часто ходять на лекції та дискусії по сировину для текстів, тому організаторам варто вже в анонсі попереджати: захід закритий для преси.

Бо загалом усе, що сказане публічно, публікувати можна. І треба, якщо журналіст вважає, що це цікаво і/або важливо і/або корисно для аудиторії. Для цього не потрібен дозвіл.

А в цій історії лекторці слід було сказати:

 Друзі, серед вас є журналісти, охочі про це писати? Я знаю ще багато всякого про мишей, не все ввійшло у цю лекцію. Ось мій імейл, телефон, фейсбук-сторінка. Напишіть мені, і я дам вам більше інформації, відповім на будь-які запитання, уточню подробиці. Обіцяю відписувати швидко. А коли ваші тексти вийдуть, скиньте мені, будь ласка, посилання.

Відгукнулися б не всі, та це все одно краще, ніж ганятись за горобцями, що вже вилетіли.

 

Що поганого в тому, аби просто показати лекторові текст

Погане може бути трьох типів: лектор висловиться проти публікації взагалі, внесе нищівні правки або затримає текст, і ви через те пропустите дедлайн. Всі ці проблеми детально описані у тексті про те, чи варто узгоджувати інтерв’ю.

Пам’ятайте: заблокувати чи затягнути публікацію спікер може, тільки якщо ви не знаєте своїх прав або піддаєтесь на маніпуляції. Залишається загроза нищівних правок.

Найприкріший із відомих мені випадків трапився з журналісткою Олею, яка законспектувала лекцію одного інтелектуала та послала йому кинути оком перед публікацією. «Я не дуже задоволений викладом. Виправлю й доповню», — відповів лектор. А за кілька днів виправлений і доповнений текст опублікували… Підписаний його ім’ям.

Логіку інтелектуала теж можна зрозуміти. Думки, які записала Оля, — його думки. Він знає, як сформулювати їх краще, повніше й коректніше. Те, що виходить у результаті, — його текст. Адже не можна звинуватити людину в плагіаті власних думок!

Аж таке, як із Олею, вам навряд чи загрожує. Зазвичай герой розуміє, що ваш конспект його виступу  це ваш текст. Але залюбки викине незручні моменти, замінить гострі формулювання обтічними, додасть запопадливого пустослів’я.

Припустімо, головний архітектор міста сказав:

Я за те, щоб в історичному центрі з’являлись сучасні будівлі. Нашому місту потрібне нове, модерне обличчя.

Ви висилаєте йому текст і отримуєте назад таке:

Громаді міста варто обговорити, поміж іншим, і можливість появи зразків сучасної архітектури, які не руйнують історичного ансамблю середмістя. Це в перспективі дозволить осучаснити обличчя міста.

Головний архітектор побачив власні слова й подумав: «дідько, мене загризуть, висмикнуть слова з контексту й розженуть по фейсбуках — треба пом’якшити». Й видер вашому тексту жало. Фрази, мовлені зопалу, про які промовець потім шкодує, часто є найцікавішими для читачів. Авжеж, йому хочеться забрати свої слова назад. Але дзуськи — що сказане публічно, те сказане.

Змінюючи постфактум текст свого виступу, промовець фактично фальсифікує його. Це звучить кумедно, поки йдеться про мишей у літературі, але стає не до сміху, коли перед нами політик, чиновник, бізнесмен або громадський діяч. Тоді це спосіб уникнути відповідальності за свої слова, а потім, у разі чого, перекласти провину на журналістів — знов усе перебрехали.

Тому, коли журналіст планує показати текст спікеру, редактор гнівається. Не робіть так.

 

Вимикаємо диктофон, але не голову

Режиму, коли почуте не можна публікувати, журналісти називають off the record, тобто не під запис. Утім, off the record не означає, що почуте від ньюзмейкера треба тримати в таємниці. Це  означає, що почуте не можна цитувати або поширювати з посиланням на цю людину. Проте, якщо інформація важлива, можна і треба шукати її підтвердження в інших джерелах. А деколи поширювати з посиланням на неназване джерело, хоча це шкодить довірі до видання.

Тобто ви не можете написати:

Мер розповів нам [по секрету], що вже має заяву про звільнення від першого заступника, але вагається, чи підписувати.

Якщо ви це зробите, мер зможе позиватись до суду, а ви не матимете доказів, що розмова була. Навіть якщо до суду не дійде, ви зіпсуєте і стосунки видання з мером, і власну репутацію.  

Ви можете не називати мера:

Високопоставлене джерело у мерії повідомило нас, що перший заступник міського голови подав заяву про звільнення.

Але краще запитати заступника. Він може заперечити, підтвердити чи відмовитись від коментарів. Заперечить — новини у вас немає. Підтвердить — є. Відмовиться від коментарів — новина у вас така:

Перший заступник мера подав заяву про звільнення. Про це нам стало відомо від джерела у мерії. Сам заступник відмовився це коментувати.

Навіщо ньюзмейкери говорять із журналістами off the record? Зазвичай якраз для того, щоб поширити інформацію в медіях (журналісти називають це зливом), але не бути її явним  джерелом. Іноді мета  вплинути на думку журналіста, показавши йому підводну частину айсберга. Справжню… чи не дуже. Або ж підгодувати його ексклюзивною інформацією, щоб використати потім. Але це точно роблять не для того, щоб обтяжити журналіста знанням, яким він не зможе скористатись. Це було б жорстоко.

Порада ньюзмейкерам: не кажіть журналістам речей, яких не хочете бачити опублікованими. Ні off, ні on the record.

Порада журналістам: не женіться за off the record без потреби. Непрозоре спілкування з ньюзмейкерами може перетворитись на небезпечну гру не за вашими правилами. Якщо пропонують важливу для аудиторії інформації, але просять пообіцяти її не поширювати, не погоджуйтесь.

 

Чи повинен журналіст берегти чужі таємниці

Якщо хтось каже, що ви не маєте права публікувати інформацію, бо вона секретна, вас, скоріш за все, дурять.  

Органи влади і силові відомства мають секрети  державну і військову таємницю. Розголошувати їх заборонено законом. Але вся інформація, яка становить державну чи військову таємницю, захищена. Якщо ви якось до неї добулися, спершу вам дали почитати й підписати документ із поясненнями, що можна, а чого ні.

Ваші шанси надибати державну/військову таємницю випадково у вільному доступі майже нульові. Якщо це сталося  наприклад, генерал загубив папку, а ви її знайшли,  на кожному документі будуть явні ознаки того, що це офіційно засекречена інформація.

Ще є комерційна таємниця і таємниця слідства. На неї можуть посилатись, відмовляючись відповідати на ваші запитання.  

Українська мережа MacDonalds продається, але кому і за скільки — комерційна таємниця.

Ми не можемо сказати вам, кого підозрюємо в убивстві Петренка: це таємниця слідства.

Але якщо вам скажуть:

Так, інформація про продаж мережі «Пузатій хаті» за 100 мільярдів — правда, але не пишіть цього, бо це комерційна таємниця!

Ми підозрюємо, що Петренка вбив Іваненко, але, якщо ви це напишете, ви розголосите таємницю слідства.

Вами просто маніпулюють. Не ви, а вони розголосили свою таємницю. Так, їм невигідне поширення цих фактів у медіях. Але ви працюєте для аудиторії, а не для бізнесу чи поліції. Тому все, що ви отримали у законний спосіб, публікувати можна.

Намагатися блокувати поширення новини, невигідної роботодавцеві, можуть піарники і прес-секретарі. Якщо на вас не просто сваряться, а погрожують судом, просіть якомога точніше сформулювати претензії і звертайтесь по пораду до медіаюристів. У Центрі демократії та верховенства права такі консультації безкоштовні.

Є винятки, коли публікувати можна, але не варто. По-перше, це те, що стосується армії та оборони. Нещодавно на залізничний станції певного міста я побачив поїзд із танками на платформах. Міг би з’ясувати, що це за техніка, звідки й куди вона прямує. Цей поїзд — не військова таємниця: він стоїть на колії, де його може бачити кожен. Для міста цей поїзд — новина.  Але писати «до міста N прибув поїзд із сімнадцятьма відремонтованими танками, що прямують до X» не варто. Хіба що ви запитали військових і точно знаєте, що публікація їм не зашкодить.

По-друге, коли інформація стосується особистого життя й ви не впевнені, що вона суспільно важлива. Наприклад, директорка елітарного ліцею прохопилась у розмові, що серед її учнів — син мера. Овва! Ви маєте важливу новину:

Навчання сина мера коштує більше, ніж заробляє його батько

Сенсація  хоча треба ще запитати в мера, звідки гроші. А ось якщо директорка мікрорайонної школи з гордістю каже, що серед її учнів син мера, ви маєте новину сумнівну:

Син мера ходить до простої школи в мікрорайоні Зоотехнік

Якщо ви не жовта преса, що женеться за абиякими фактами з життя відомих людей, не публікуйте цього.

 

А як же людяність?

Журналістці Олесі трапився балакучий ньюзмейкер. Вона зателефонувала перевірити, чи справді він іде з посади. Але він розповів більше. Про те, як роботодавці експлуатували його, не давали розвиватись, змушували брати участь у сумнівних оборудках і карали за помилки інших.

 Вони його з’їдять,  сказала Олеся, поклавши слухавку. — Засудять. Не виплатять зарплатню. Ми не будемо цього писати.

 Будемо, — заперечив злий редактор. — Бо він  доросла притомна людина. І відповідає за свої слова.

 Можна я хоча б покажу йому його пряму мову? — зробила ще одну спробу Олеся. Редактор був невблаганний: не можна, бо ньюзмейкер про це не просив.

Новина була майже готова, коли ньюзмейкер зателефонував Олесі. Ще розмовляючи, журналістка зиркнула на злого редактора:

 Він передумав,  із явним полегшенням сказала вона, завершивши розмову.  Каже, що не дозволяє повідомляти про те, що звільняється, і цитувати його слова. Нема новини.

— Є заперечив злий редактор. — Він нам це сказав. Ця інформація важлива для нашої аудиторії. Читачі хочуть знати, що відбувається в цій організації.

— Але ж він відмовився від своїх слів! Заборонив цитування!

 Ми перекажемо його слова непрямою мовою та запитаємо в керівництва, чи робило воно всі ті речі, які він описав.

 А якщо він скаже, що нічого нам не говорив? Подасть до суду?

 Ми маємо диктофонний запис. Марнуємо час. Роби новину.

Ця історія  тест. Читаючи її, ви можете співчувати Олесі та разом із нею ображатися на редактора. Це нормально  це людське. В журналістиці ви ще не раз почуватиметесь погано, вчиняючи правильно. Це як не взяти з вулиці котика, бо вдома вже є двоє.

Якщо ви засумнівались у тому, що вибір на користь інтересу аудиторії, а не ньюзмейкера, зроблений слушно, це вже небезпечно.

Турбота про ньюзмейкера, прагнення йому не зашкодити виглядає гарно. Ви відчуваєте, що чините людяно, порядно. Але така поведінка зіштовхує вас зі шляху журналістики в царину піару. Тепер ви обслуговуєте потреби ньюзмейкера. Незчуєтесь, як вас почнуть використовувати.

Дбати про ньюзмейкера — не наша робота.

 

Джерело: Медіалаб




Коментарі

Додати коментар