Кейс: Школа «Ого» – прибуток + бренд

Етап перший: пошук кадрів

У 2006-му ВД «Ого» видавав три громадсько-політичні газети – це власне тижневик «Ого», «Рівненську газету» та «Провінційну газету». Над виданнями працювали окремі редакції, які хоч і належали до одного видавничого дому, але існували достатньо автономно. В 2005-му ми розпочали реформу з об’єднання. Тоді ж з’ясувалося, що не всі журналісти готові до скоординованої праці під єдиним керівництвом – в процесі притирки частина людей відпала. Але тоді ринок був перегрітий, кадрова проблема стояла гостро. Виникла ідея: вчити самим, готувати кадри під свої вимоги.

Починали не з нуля. В 2002 – 2003 роках тодішній редактор «Ого» Василь Туз, який потім працював у Києві в «Галицьких контрактах», проводив на базі газети «Школу молодого журналіста». Це був довготерміновий проект, розрахований майже на рік – набиралася група старшокласників, яка займалася двічі на тиждень.

Також треба сказати, що аналогічні школи були і в наших колег з інших регіонів: у рамках обмінних проектів мені випало відвідати школу, яку організували «Донецкие новости», пізнавальним був і досвід тернопільської редакції 20minut.ua (RIA). Проте що стосується методики викладання, то важливим для нас був досвід співпраці з медіаконсультантом Михайлом Вейсбергом під час перезапуску газети «Ого» (2004 – 2005). Тоді на консультаційних сесіях ми напрацьовували багато пам’яток для журналістів – як писати, про що писати, як це оформлювати. Причому прописували для людей навіть азбучні речі, щоб максимально регламентувати редакційний процес. Ці напрацювання стали першими методичними матеріалами для нашої школи.

Перший набір в «Школу молодого журналіста» оголосили у червні 2006-го. Тоді шкіл було дві – одна на базі газетної редакції, друга – на базі нашого телеканалу «Рівне 1». Заняття відбувалися паралельно, і навіть був один слухач, який вдень ходив на телевізійну школу, а увечері – на газетну.

Анонсування

У 2006-му не було соціальних мереж, тому основний акцент в інформуванні робили на макетну рекламу в газетах видавничого дому. Зараз це вже звучить трохи ретро, а тоді працювало. До речі, сьогодні ми теж продовжуємо друкувати газетні макети з інформацією про школу, але віддача від цього невелика. Зараз основні канали інформування – соціальні мережі, «сарафанне радіо», рекламні ролики на телеканалі та сайт ogo.ua. Перші два канали, за моїми спостереженнями, швидше активізують потенційну аудиторію з числа «друзів друзів», останні два — дають притік нової, не охопленої раніше. Як і газета.

У 2006-му ми набрали групу 12 чоловік, оплата за навчання становила 90 грн. Скажу відверто – цифру взяли зі стелі, розуміючи тільки те, що заняття мають бути платними, а не доброчинними. Навчальний процес складався з 10 двогодинних лекцій (20 академічних годин). В оголошенні вказувалося, що найкращі випускники після випробувального терміну матимуть перспективу працевлаштування в редакції. Відповідно ми й орієнтувалися на випускників вузів або студентів старших курсів.

В основі шкільних занять лежали правила написання новин, робота з джерелами інформації, техніка інтерв’ю, стандарти новинної журналістики, основи медіаправа, літературне редагування текстів. Тематику визначили з власного досвіду участі в Школах молодих журналістів та редакторів IREX, U-Media та інших. Викладали працівники редакції – журналісти, юрист, літредактор. Майстер-клас з медіабізнесу «Як створювати незалежні медіа» читав Віктор Данилов, засновник ВД «Ого». Він і зараз є постійним та бажаним гостем на наших заняттях.

«Наш слухач»

Як такого конкурсу на «Школу молодого журналіста» не було, відмовляли хіба що випадковим людям, які прийшли у пошуках легкого хліба. Припустімо, якомусь хлопцеві, що працював на будівництві, мама могла сказати: «А тут ще у журналісти набирають – піди...»

Від перших шкіл вимальовувався портрет нашого типового слухача. Точніше, слухачки: у типовій групі 80% учнів жіночої статі.

Це дівчина. Вік 20 – 22 роки, студентка старших курсів. Як правило, гуманітарних факультетів. У школі була відмінницею, брала участь в учнівському самоврядуванні, шкільних олімпіадах, Малій академії наук і конкурсах української мови імені Петра Яцика. У своєму вузі вона, з високою імовірністю, є головою студради факультету або старостою групи. Максимально розширює свої контакти за рахунок програм стажування, волонтерства, розуміючи, що потім це працюватиме на неї. Вірші – або пише, або писала, та серйозно до цього не ставиться («для себе»). Не виключено, що також бере участь у конкурсах краси – не для того, щоб продовжити кар’єру в модельному бізнесі, а щоб задовольнити певні амбіції. Хоча про зовнішність воліє не говорити — прагне, аби цінували за розум.

Перша школа закінчилася тим, що 5 випускників було запрошено на стажування в редакцію. Враховуючи, що група була 12 осіб, то це ледь не кожен другий. З 5-ти відібраних, четверо працюють у нашому холдингу і нині.

Наші курси закінчувалися тестом, в якому були питання на загальну ерудованість. Все-таки якщо людина хоче працювати журналістом у регіональному виданні, то мусить принаймні знати елементарні речі – приміром, скільки районів є у Рівненській області. Плюс оцінювали, як людина володіє словом і зважали на психологічний фактор: наскільки людина може працювати в редакційній команді.

Приміром, у нас було кілька тестових завдань з психології.

Приклад тестового завдання:

1. Вам дали доручення від редакції відправити пакет до Києва. Ви прийшли на пошту, але вам забракло грошей. Ваші дії:

• повернуся в редакцію і попрошу додати грошей;
• докладу свої кошти, а потім попрошу, щоб мені відшкодували;
• подзвоню до редактора і запитаю, що робити.

2. Редактор вам дає завдання: «Подзвони до «Шаленої черепахи» і візьми коментар щодо подорожчання проїзду до Києва», а ви перший раз чуєте про існування в місті перевізника під такою назвою. Ваші дії:

• перепитаєте в редактора одразу;
• редакторові нічого не скажете, але звернетеся по допомогу до колег;
• нікому нічого не скажете, а пошукаєте необхідну інформацію в інтернеті;
• мовчки нічого не робитимете – хай нормально пояснюють.

Були й інші тестові запитання – найрізноманітніші. Приміром, я цікавився, яку роботу людина найбільше не любить виконувати. Тоді одна дівчина відповіла, що найбільше не любить... читати. Звісно, це для мене був тривожний сигнал. А інша сказала: «Вішати штори». До речі, вона досі у нас працює. Нещодавно кажу: «Перед Великоднем тебе згадував», а вона відповідає: «Напевно, штори вішали...».

Потім від тестів відмовились – коли необхідність відбору працівників, за результатами навчання, втратила актуальність. Та й портрет учня викристалізувався чіткіше вже від стадії співбесіди.

Друга школа: «хай буде»

Провівши першу школу і знайшовши людей для редакції, ми могли б на тому згорнути проект – завдання виконано. Але до нас стали звертатися знайомі наших випускників та колег з питанням, як пройти у нас навчання. Оскільки був запит, то ми вирішили продовжувати проект, розмірковуючи так: школа не вимагає дотацій, ще й приносить невелику копійку – хай буде.

Проте формат зазнав змін. По-перше, порадившись, ми відмовилися від двох шкіл – телевізійної та газетної, а запровадили єдину «Школу універсального журналіста». Це знімало момент внутрішньої конкуренції, до того ж орієнтація на мультимедійні платформи вже тоді увійшла в тренд.

Вирішили проводити заняття на базі телеканалу – з маркетингових міркувань. Прив’язка до телеканалу є одним з ключових факторів, які гарантують успіх цьому проектові: світ телебачення є привабливішим, і ми це використовуємо.

До того ж змінилася орієнтація в цільовій: якщо раніше ми шукали кадри й орієнтувалися на випускників вузів та старшокурсників, то тепер розширили свою цільову аудиторію і на старшокласників.

Прийшла криза, і ми подумали: приваблювати перспективою працевлаштування вже не вийде, а ось до університетів діти вступатимуть завжди. Відтак, посилимо акцент на профорієнтацію. Спрацювало: тепер у кожній групі до половини учнів – 10-11-класники, а ще половина – студенти та випускники університетів. Відповідно, вікові рамки учасників перших шкіл – це десь 22-27 років, а нині — від 15 до 25.

Платню за навчання підняли до 180 грн.

Наприкінці «другої школи» ми взяли на стажування одну людину. Оскільки у нас на той момент вакансій не було, то, пройшовши у нас практику, людина знайшла роботу в іншій редакції. Але мені важливо, що вона лишилася в журналістиці. Нині випускники ШУЖ працюють практично в кожній редакції Рівного.

Третій етап: розширення форматів

Від 2008-го року школа набула тої форми, в якій існує дотепер:

а) ми встановили ціну за 10-денний курс 450 грн.; чисельність групи — від 10 до 25 осіб (скільки наберемо);

б) випускників не беремо в штат редакції – після кризи ми не розширювали штат і найближчим часом не плануємо, проте є можливість бути позаштатним дописувачем на волонтерських засадах;

в) збільшено кількість навчальних форматів – зараз ми пропонуємо і дводенні школи суто для старшокласників на базі Острозької академії, й аналогічні виїзні школи в районах Рівненської області;

г) з часом дещо змінилась змістова структура курсу: слово «універсального» в назві школи тепер означає не лише придатність отриманих знань до роботи на різних платформах (ТБ, газета, радіо, інтернет), а й посилення акценту на комунікації як такій. Тобто чимало навичок, як кажуть самі випускники, вони потім застосовують у міжособистісному спілкуванні, а не обов’язково в професійному. Атмосфера на заняттях з часом стала більш довірчою, менш формальною. Поменшало регламентуючих «роздаток», побільшало інтерактиву. Менше стало стилістики і медіаправа, більше – психології та риторики. Після відвідання аналогічних шкіл журналістики в Німеччини (2009 рік) я став залучати до проведення тренінгів і колишніх випускників;

д) обов’язковий елемент занять — телепроби у студії нашого телеканалу. Це емоційний «пік» 10-денної школи.

Наші витрати:

• оренда

Ми орендуємо приміщення на телекомпанії, у нас є спільний засновник, але телекомпанія – інша юридична особа.

• роздаткові матеріали та інші оргвитрати;
• оплата праці.

Телеканал виступає співзасновником школи, разом з «Ого», відповідно на телевізійне промо ми не витрачаємося: інформаційні ролики в ефірі є не рекламою, а промоцією власних проектів.

Проект є прибутковим, але в загальній структурі доходів ВД це незначний відсоток. Для видавничого дому це насамперед просування бренду, причому в молодій активній аудиторії інтернет-користувачів. Також випускники Школи пишуть нам блоги. Окремі статті в блогах мають більшу відвідуваність, ніж деякі матеріали штатних журналістів.

На рік проходить 3 – 4 школи в базовому 10-денному форматі: два робочих тижні з понеділка по п’ятницю з 18 до 20 години. Алгоритм прийому ми спростили: колись потрібно було скачувати заявку з сайту, зараз достатньо просто зателефонувати мені на мобільний чи написати на мейл – ми домовляємось про співбесіду, і після 10-15 хвилин спілкування приймаємо (чи не приймаємо) рішення про прийом. Більшість же потенційних учнів просто пише мені «ВКонтакте».

Торік ми запровадили ще один формат: 2-денна школа («вихідного дня»), розрахована суто на учнів. Логіка така: діти, які збираються вступати на журналістику, можуть пройти в нас короткотермінове навчання, попрактикуватися (на волонтерській основі) в молодіжних рубриках наших ЗМІ, перевірити, наскільки ця професія їм підходить.

Плюс ми зрозуміли, що є запит на нашу школу і в районах області. Ми заручилися підтримкою обласного управління освіти і планували проводити наші заняття на базі шкіл у райцентрах. Поки що це обмежилось тим, що благодійний фонд одного з потенційних кандидатів у народні депутати профінансував проведення нашої школи в чотирьох районах Рівненщини – там учні нічого не платили за навчання.

До того ж в Острозькій академії два роки тому було запроваджено спеціальність «журналістика», де я викладаю на першому курсі. Щоб рекламувати новий напрямок освіти, ми проводимо наші курси в Острозі як тристоронній проект – ВД «Ого» та Острозької академії за моральної підтримки обласного Управління освіти. На такі курси приїжджають учні практично з усіх сусідніх областей, були навіть цілі делегації з Херсонщини та Донбасу. Програма приблизно та сама, що на базовому курсі, але без телепроб і майстер-класів — суто основи журналістики. Наприкінці дводенного курсу –  профорієнтаційна зустріч із керівництвом академії.

За матеріалами шкіл ми видали навчальний посібник «Школа універсального журналіста».

Якщо говорити про головні підсумки роботи школи, то я би навіть говорив не про її прибутковість, і навіть не про те, що на певному етапі вона допомогла нам вирішити кадрові питання, а про те, що таким чином навколо «Ого» ми сформували середовище, яке є лояльним до наших інформаційних продуктів – телеканалу, сайту, газет. Сьогодні я сміливо кажу потенційним учням: хочете дізнатись про нас більше, перевірити мої слова – будь ласка, введіть у пошуковику «Школа універсального журналіста». Практично все, що пишуть про нас в інтернеті – правда. А пишуть – самі клієнти, які з власної волі виступають «адвокатами бренду».

Резюме:

Якщо ви вирішили організувати школу на базі редакції, то:

1. Мета. Насамперед визначіться: для чого? Добрати кількох репортерів? Дозаробити? Зробити промо бренду? Підсилити складову соціальної відповідальності в репутації вашої медіакомпанії? Якщо «все відразу», то все одно виділіть головне. Від чітко сформульованої мети залежатимуть засоби реалізації. Приміром, ви писатимете грант чи розкручуватимете це як власний бізнес-проект? Формуватимете навчальну програму, виходячи з першочергових потреб редакції, чи зробите акцент на «шоу»? Максимально залучатимете і піаритемете своїх і своє – чи сміливо співпрацюватимете з конкурентами на медіаринку?

2. Керівник. Знайдіть серед своїх працівників або запросіть того, хто стане «мотором» проекту. Як на мене, найбільша помилка на цьому етапі – доручити проект комусь «на підзагрузку». Наприклад, працівниці пенсійного віку, щоб не звільняти. Або наймолодшому репортеру «куди пошлють». Одну школу ви ще сяк-так проведете, якщо ж думаєте про перспективу – інвестуйте насамперед не у фліпчарти чи проектори, і не в запрошення медіатренерів зі столиці (у провінції це, можливо, просто не оцінять, і ваші витрати навряд чи окупляться), а в репутаційну складову – харизматичність керівника, емоції на заняттях, підтримання зв’язку з випускниками, постійну присутність в інформпросторі.

3. Емоції. Ви продаєте враження, причетність до чарівного світу ЗМІ, а не вміння писати прес-релізи! У цьому нам допомагають американські фільми – там часто героєм чи героїнею є журналіст. Тому запрошуйте молодих харизматичних гостей (наприклад, місцевих власкорів центральних телеканалів, які здатні жваво описати екстрім телезйомок). Тому шукайте виходи на місцеві телеканали (щоб хоча б екскурсію туди влаштувати). На заняттях краще поговоріть про основи ефективної комунікації (назвавши це «технікою інтерв'ю») і про самопросування на ринку праці (запросивши комунікабельного роботодавця), аніж суто про стилі та жанри. Про це і в книжці прочитати можна. Або у «роздатці», яку підготуєте для учнів.

4. Просування. Якщо ви налаштовані на тривалість проекту – прагніть «світитися» в ніші журналістської освіти в регіоні взагалі. Контактуйте з освітянами, громадськими організаціями, з усіма, хто щось у цій сфері робить. Чим ви можете бути корисними один одному? Для кращого розуміння, що маю на увазі: до нашої редакції час від часу телефонують пересічні жителі області з запитанням про умови вступу на місцеві факультети журналістики...

Краще й журналістикою не обмежуватись: «кидайте шапку» якомога далі, як в анекдоті, «а тут ще помідори посадимо»... Мене, наприклад, іноді просто зупиняють у місті незнайомі люди і розпитують про школу для власної дитини. Особливо якщо я в теплу пору року – у фірмовій футболці школи.

5. Деталі. Приділяйте увагу деталям — молодь зараз вибаглива, і має достатньо можливостей обирати. Це покоління вже росло у вільній країні і ваше навчання не є для більшості потенційних слухачів першочерговою потребою. Тому не нехтуйте порадами з американських книжок про управління проектами та діловий етикет у спілкуванні з клієнтами. Повірте, все це працює. Підійдіть до організації навчання з доброю долею перфекціонізму – від візуального ряду проекту до простоти і зручності прийому, післянавчальної підтримки і т.д. Пам’ятайте, що вас обговорюватимуть у соцмережах і на форумах, і саме звідти значна частина потенційних учнів братиме інформацію, здатну вплинути на вибір навчання.

6. Готовність експериментувати. Ми пробували провести «Школу телеоператорів» за аналогією зі «Школою журналістів». Не пішло – не набрали учнів. Я, в міру проведення шкіл, дивлюсь, на що іде більший відгук – те і продаємо. Але все, що я описав, працює саме у нас. Можливо, ви зробите все навпаки, і досягнете набагато більших результатів. Зокрема, комерційних.

Леся Ганжа, Редакторський портал

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар