Герой відомого радянського фільму пророкував, що в майбутньому не буде нічого: ні кіно, ні театру, ні книг – одне суцільне телебачення. Та, схоже, він помилився. Принаймні на зміну ері тотального TV уже прийшла епоха всепоглинаючого інтернету. Втім, це все «квіточки». Уявіть, що із часом традиційні масові ЗМІ взагалі зникнуть. Замість них виходитимуть спеціалізовані та персоніфіковані мас-медіа, які видаватиме кожна велика компанія. 

Утаких внутрішньокорпоративних виданнях не буде нецікавих чи некорисних публікацій, бо їх стануть спрямовувати на стовідсоткове задоволення інформаційних потреб певної виробничої цільової аудиторії. Тож, спробуймо намалювати кілька шокуючих футуристичних картинок, до яких нам доведеться звикати в недалекому майбутньому. 

Пророцтво №1.І настане час, коли всі ми житимемо… на роботі

На перший погляд, нині таке пророцтво виглядає як злий жарт. Але дивімося правді у вічі: обравши інтенсивну форму розвитку, мешканці планети Земля змушують себе дедалі більше працювати, витрачаючи на це більше сил та часу. Відтак за власним бажанням ми стаємо заручниками власних бажань. На одній чаші терезів – матеріальний добробут, кар’єра, професійний досвід, на іншій– здоров’я, душевний спокій, спілкування із близькими людьми. Який із цих наборів цінностей важить більше? 

Сьогодні людина номінально проводить на роботі третину свого активного життя. Кажу, номінально, бо існує ще й позаурочна праця, корпоративні заходи, ділові зустрічі, які в умовах скаженого ритму доводиться проводити вже після трудового дня або до його початку. Окрім того, навіть удома, за родинною вечерею чи перед телевізором, ми обмірковуємо робочі проблеми та плани, ні на секунду не вимикаючись із виробничого процесу. Робота ніби і відпускає тимчасово на відпочинок, але ціпко тримає нашу мозкову активність, не даючи розслабитися навіть під час дозвілля. Звідси перевтома, стреси, психічні й фізичні розлади, погіршення взаємин у родині, негаразди в особистому житті та на тій самій роботі. 

А корінь зла – у нашій свідомості. Ми надмірно гостро й болюче сприймаємо все, що пов’язане з роботою. Й переконані, що тільки від неї залежить сімейний затишок, забезпечене майбутнє наших дітей, гідна старість батьків. Але чи так це насправді? 

Звичайно, у майбутньому ми будемо змушені навчитися перемикати свідомість на інші види діяльності, частіше відпочивати, змінювати обстановку, більше спілкуватися із різними людьми, не дозволяючи навколишньому світу звужуватися до розмірів службового кабінету. Але нині реалії такі, що в гонитві за новими можливостями ми програємо самі собі в облаштуванні спокійного гармонійного життя. 

Це лише філософсько-психологічний аспект. А є ще й просторово-часовий. Пригадайте, чи не доводилося вам у багатогодинних пробках дорогоюна роботу мріяти про те, що непогано було би жити поближче до офісу? Ба, взагалі, мати окреме помешкання десь між відділом продажів і департаментом людських ресурсів, щоби до свого кабінету можна було дістатися у домашніх капцях? Залишилося тільки запровадити в офісах додаткову послугу для персоналу: оренда ліжко-місця на ніч. У гіпертрофованому прагненні заощаджувати час працівники стали рідше виходити на обід (навіть до ресторанів «швидкої їжі»!), замовляючи страви до офісу. З тієї самої причини у великих ділових центрах відкриваються відділення банків, перукарні, спортклуби і навіть кінотеатри. 

Отже, незабаром усе, що нам потрібно в житті, буде розташовуватися поруч із нашим робочим місцем. Але якщо фізіологічні запити сучасного покоління трудоголіків суспільство вже навчилося сяк-так задовольняти, то як бути з інформаційним голодом? 

Пророцтво №2. Інформація коштуватиме так дорого, що… її ніхто не купуватиме           

«Ніщо не коштує так дорого, як інформація» ‑ це твердження напевно не втратить актуальності і через 100 років. Лише одне «але»: дорого коштуватиме тільки та інформація, яка потрібна певній людині у певний час і за певних обставин. Тобто, ціну інформації визначатиме не стільки її наявність, скільки її актуальність. 

Недаремно психологи твердять про хронічну втому суспільства від переінформування. Аби знайти золоті піщинки, старателям доводиться промивати у спеціальному ситі тонни порожньої породи. Так і сучасна людина змушена проганяти крізь фільтр мозку мільярди терабайт даних, аби відшукатисправді необхідне. 

Натомість більша частина повідомлень, які ми отримуємо ‑ звичайнісінький «інформаційний мотлох». Його неможливо використати у своїй життєдіяльності, хоча процес «обробки» цього непотребу займає силу-силенну часу та нервів. Пригадайте, наскільки вас дратують електронні листи з рекламним спамом – для того, щоб уявити масштаби збитків усього світу від поширення непотрібної інформації. Власне, і саме суспільство винесло вирок цьому явищу, відреагувавши на нього комп’ютерними програмами захисту, законодавчими ініціативами, які передбачають покарання для розповсюджувачів «інформаційного сміття» у глобальній Мережі. 

Отже, стає зрозумілим бажання людей відмежуватися від потоку непотрібної інформації та використовувати тільки ті канали комунікації, в яких можна почерпнути корисні й цікаві повідомлення, необхідні для реального життя. 

Ви можете заперечити: усі ці проблеми можна вирішити за допомогою інтернету. Однак пригадайте, як, клікнувши на якийсь інтригуючий банер, ви невимушено переходите з одного сайту на інший, потім на другий, зрештою взагалі забуваєте головну мету вашого виходу в Мережу. Це й не дивно: Всесвітнє павутиння також воліє «продати» нам непотрібну інформацію, але приховано, у менш нав’язливий спосіб. До того ж у глобальному інтернеті дуже мало локальної інформації, присвяченої дрібним, але насущним питанням: що відбувається у будинку, де ви мешкаєте, які новини у вашій фірмі. 

Ось чому зростає популярність місцевих газет, що видаються для мешканців одного району чи навіть окремих мікрорайонів міста. І чому підвищується важливість корпоративних видань, спрямованих на працівників однієї компанії, виробничої структури, державної або громадської установи. Бо читачі хочуть мати безпосередній доступ до інформації, спрямованої саме на їхню професійну (корпоративну, соціальну) групу. 

Взагалі корпоративною пресою прийнято називати ЗМІ, які випускає компанія для інформування своїх працівників, а також клієнтів і партнерів про події, пов’язані з її діяльністю. Сьогодні фірмові медіа головним чином слугують інструментом для внутрішнього PR, тобто для ідеологічно-пропагандистської роботи з колективом, формування корпоративної культури тощо. Однак при цьому вони мають усі можливості ЗМІ, а отже здатні на рівних конкурувати із звичайними газетами та журналами. 

Пророцтво №3. У ХХІІ ст. корпоративні ЗМІ займуть місце традиційних

Не дивуйтесь, якщо через якихось 40 років у містах зникнуть кіоски з написами «Преса». А навіщо вони будуть потрібні? У той час, коли видавничі магнати регулярно підвищують ціни на масові газети, корпоративна періодика розповсюджується серед працівників абсолютно безкоштовно, бо її випуск фінансує компанія. І тепер не ви платитимете за те, щоби вашою ж свідомістю маніпулювали, а ті, хто зацікавлений мати вплив на вашу думку. У даному випадку компанія, де ви працюєте, за допомогою власного видання прагне доносити вам свої ідеї, тримати в курсі всіх справ, робити вас лояльнішим до себе, ерудованим та обізнаним із професійної точки зору. І в цьому немає нічого поганого. Вам навіть не потрібно буде йти за пресою до кіоску. Корпоративні медіа регулярно «приходитимуть» до вас самі на ваш робочий стіл. Такий собі «інформаційний бізнес-ланч», із необхідною дозою комунікативних білків, жирів та вуглеводів. 

Звичайно, сьогодні було би передчасним замовляти реквієм за масовою пресою. Однак і конкуренція з боку корпоративних ЗМІ стає реальністю. 

Так, заснований ще 1895 року компанією з виробництва тракторів John Deere, перший корпоративний журнал Furrow («Борозна») нині став культовим для всього сільського господарства США. Фермери читають його із покоління в покоління. А нині виданнявиходить накладом у 1,6 млн примірників та має 31 регіональний додаток. 

Та що там Америка. У Радянському Союзі станом на1972 рік виходили друком3852 багатотиражнихгазети, загальний річний наклад яких становив понад 424 млн примірників! 

Не можна не згадати радянську залізничну корпоративку «Гудок», де колись працювали кореспондентами знамениті Ільф іПетров. Тривалий час вона залишалася взірцем журналістики для багатьох суспільно-політичних газет. І в наші дні, будучи виданням компанії «Российские железные дороги», «Гудок» має наклад близько чверті мільйона примірників. 

Загалом, за даними комітету Британської асоціації видавців корпоративних ЗМІ, нині витрати європейських компаній на випуск власних видань складають $4,3-4,6 млрд на рік. Їх сумарний разовий наклад уже перевищив наклад звичайних мас-медіа. 

Наша держава також не пасе задніх. За підрахунками Асоціації корпоративних медіа України, власні періодичні видання (внутрішні та клієнтські) сьогодні мають близько 400 компаній, а сукупний бюджет таких часописів становить приблизно $200 млн. 

Чому це відбувається?

З одного боку, кожна серйозна компанія хоче мати власний корпоративний рупор, засіб впливу на суспільну свідомість, аби не залежати від «чужих» медіаносіїв, і при цьому ще прямий вихід на «свого» читача. Бо корпоративний ЗМІ, як кажуть маркетологи, завжди на 100% «влучатиме у цільову аудиторію». Заради посилення ефективності впливу на маси бізнес-організації у майбутньому вкладатимуть дедалі більше коштів у вдосконалення, читабельність та якість оформлення своїх фірмових видань. 

З іншого боку, зростання популярності корпоративних медіа продиктоване читацьким попитом. Допоки робота для людини стоятиме на першому місці, то новини з життя вашої компанії цікавитимуть вас не менше, ніж скандали поп-зірок чи заокеанські катастрофи. Окрім того, корпоративне видання ніколи не надрукує фото закривавленого працівника, якому фабричним пресом відірвало руку. Воно завжди намагатиметься створювати своїм читачам позитивну інформаційну ауру, потрібну для комфортної роботи. Тож, тут не будуть культивувати повідомлення про різноманітні життєві жахи, які вже і так усім набридли. 

Важко сказати, чи випаде корпоративним медіа роль месії масової інформації, і чи вдасться їм у майбутньому заволодіти світовим комунікативним простором, підім’явши під себе традиційні газети та журнали. Будь-які пророцтва – речі невдячні. Тому цю статтю хочу завершити словами вже згаданих героїв суперечки з кінофільму «Москва сльозам не вірить»: а давайте подивимось, що буде років через двадцять… 

Дмитро Олтаржевський ‑ кандидат філологічних наук, доцент кафедри реклами та зв’язків з громадськістю Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка.

osvita.telekritika.ua