Як підготуватись до інтерв’ю

Тема підготовки до інтерв’ю — номер один за кількістю суперечливих, часом кардинально протилежних рекомендацій від зірок жанру. Я читав у книжках і чув на майстер-класах, що інтерв’ю — це таїнство або проста процедура, питальник необхідний або тільки шкодить, починати розмову з найважливішого слід або в жодному разі не можна. Була навіть порада не готуватися взагалі, аби створити ефект випадкової зустрічі. Легендарний американський ведучий Ларрі Кінґ у книжці How to Talk to Anyone, Anytime, Anywhere розкриває головний секрет: аби спонтанно проводити геніальні інтерв’ю, треба бути Ларрі Кінґом. Ще б пак. Але, якщо винести за дужки дар розмовляти з людьми (він або є, або нема), досвід і репутацію (їх набувають із роками праці), секрет вдалого інтерв’ю здебільшого полягає саме у підготовці.

Що таке інтерв’ю

Англійське слово interview означає процес — розмову журналіста з героєм. У західній текстовій журналістиці інтерв’ю найчастіше проводять для того, щоб добути інформацію, яку потім можуть використати в якому завгодно форматі. Натомість у пострадянській журналістиці як розмовляли, так і публікують, зберігаючи формат «запитання-відповідь». Тому, отримавши від редактора завдання взяти інтерв’ю, варто відразу з’ясувати, яким має бути матеріал.

Від формату майбутнього тексту багато залежить: інтерв’ю в прямому ефірі з обмеженим хронометражем вимагає значно ретельнішої підготовки та режисури. Тут важливо правильно розпочати й завершити розмову, ставити місткі й лаконічні запитання, давати глядачам/слухачам необхідний бекґраунд, не дозволяти респондентові відходити від теми, тримати напругу. Натомість, сидячи з героєм на лавочці в парку й маючи вільний вечір, ви можете дозволити собі говорити про що завгодно, а потім узяти з розмови лише найважливіше. Або навіть не обмежуватись однією зустріччю; так, один із найглибших матеріалів циклу «Чесно кажучи»— інтерв’ю з Сергієм Рахманіним — вийшов із другої спроби.

Про інтерв’ю як продукт уже йшлося в текстах про узгодження та редагування прямої мови. Але, аби було що узгоджувати й редагувати, спершу з людиною треба поспілкуватись. Мистецтво інтерв’ю полягає в тому, щоб сфокусуватися, поставити правильні запитання і спонукати респондента сказати те, чого він іще не говорив, а аудиторія ще не знає.

Як промацати героя

Мій колега Володимир Павлів розповідав сумну-веселу історію про телефонний дзвінок від журналістки з проханням про коментар. Отримавши згоду, вона знічено запитала: «А ви, власне, хто? Бо мені сказали взяти у вас коментар, але я нічого про вас не знаю».

Вважаймо описану ситуацію полюсом віддаленості від героя. А полюс наближеності — це коли ви маєте говорити з близькою людиною, як от сталося в батька й сина Прохаськів. При цьому не забуваючи, що аудиторія не в курсі вашого пережитого разом досвіду та, скоріш за все — якщо ви, звісно не Прохаськи, — мало переймається вашими почуттями. Тож часом, щоб не перетворити інтерв’ю на приятельський міжсобойчик, слід навмисно дистанціюватись від героя.

Стара наука про журналістику виділяла три основні типи інтерв’ю: подієве (інформаційне), проблемне та портретне. Мета першого — з’ясувати факти, які знає людина; другого — описати та проаналізувати проблему у розмові з компетентною людиною; третього — розкрити особистість героя. Сучасна практика стерла межі цієї класифікації, проте суть залишилася. Тому готуючись до розмови з респондентом, ви повинні зрозуміти, хто він такий, і визначитись, чим (і в якості кого) він цікавий вашій аудиторії та що ви хочете від нього почути.

Почати варто з перегляду сторінок вашого героя в соціальних мережах. Це дозволяє побачити, якою ця людина являє себе світові і що прагне про себе розповісти. Це гірше працює з непублічними людьми, які мало пишуть у соцмережах, і з зірками, за яких пишуть піарники. Та зазвичай з фейсбук-профілю вдається скласти уявлення про зовнішність людини, її вік, місце народження та освіту, про те, як вона пише і чим цікавиться. Наприклад, зазирнувши на фейсбук Вахтанга Кіпіані, можна дізнатися, що він любить птахів; у Вікіпедії ви цього не прочитаєте.

Вікіпедія — корисне джерело знань про героя, але тамтешня інформація може виявитись неякісною, неправдивою чи застарілою, тому її обов’язково слід перевірити. Адже стаття у Вікіпедії — це те, що про героя вважають за необхідне розповісти інші, ще й анонімні люди. А деякі з них навмисно спотворюють інформацію.

Проґуґлити ім’я і прізвище героя та перечитати якомога більше про нього — наступний крок. Тільки переконайтеся, що йдеться саме про ту людину, яка вам потрібна, а не про тезка.

Якщо ваш герой — публічна особа і дає інтерв’ю, їх слід прочитати якнайбільше, бажано всі, які наґуґлите. Крім бекґраунду героя, це дозволяє з’ясувати, на які теми він може й любить цікаво говорити, а також про що його вже питали ваші колеги.

Ставити героєві запитання, на які він уже відповідав іншим виданням, у принципі, не заборонено. Так можна, наприклад, зловити людину на непослідовності або подивитись, як змінюються її погляди. Але цікавіше, відштовхуючись від уже відомої відповіді, ставити інше запитання. Тільки пильнуйте, щоб кожне ваше запитання не починалось із «в одному зі своїх інтерв’ю ви казали…».

Якщо ж не прочитаєте розмови, які проводили до з героєм до вас, і вирішите покладатися на власну інтуїцію, ризикуєте вродити одне з тих шаблонних інтерв’ю, які так блискуче спародіювала «Платформа». Або почути від співрозмовника роздратоване «о, як мені набридло відповідати на це запитання!».

Аудіо- та відеоінтерв’ю, якщо вони є, дають уявлення про темп мовлення і ступінь балакучості. Якщо герой схильний висловлюватись лапідарно, вам потрібен буде довгий питальник, якщо багатослівно, слід обмежитись найважливішими запитаннями або жорстко модерувати розмову.

Іноді знайти цікавий фокус розмови або сформулювати влучні запитання допомагають люди, які знають героя особисто. І, врешті, не зайвим буде уточнити в редактора, про що, на його думку, варто говорити з цією людиною — про геополітику чи про погоду.

Якщо ви не встигли підготуватись, або ж ваш герой не є публічною людиною і ґуґл про нього нічого не розповідає, не гріх поставити на початку розмови бекґраундні запитання. Вони не ввійдуть до матеріалу, але допоможуть вам зорієнтуватись у ситуації та уникнути помилок в основній частині розмови. До прикладу, діалог «Маріє, скільки вам років? — Двадцять. — Звідки ви? — З Донецька. — Де навчаєтесь? — У медінституті» перетвориться на фразу «двадцятирічна донеччанка Марія навчається у медінституті».

Навіщо потрібен питальник

Питальник — це аркуш із орієнтовним переліком запитань, які ви збираєтеся поставити.

Є майстри інтерв’ю, які принципово не використовують питальник, бо вважають, що він заважає налаштуватись на хвилю співрозмовника і спитати справді важливе. Є такі, кому достатньо мати тематичний план розмови або вигадати ключові слова. Але журналістові, який не почувається асом інтерв’ю, шпаргалка не завадить. Хоча б як засіб від паніки під час розмови.

Ще питальник корисний тим, що, складаючи його, можна чіткіше сформулювати запитання та продумати логіку розмови. А значить, не стрибати від однієї теми до іншої. А ще поділити запитання на обов’язкові та запасні — ті, які ви поставите, якщо співрозмовник не скаже достатньо цікавого чи буде занадто лаконічним. До того ж, для респондента питальник — свідчення того, що журналіст підготувався до розмови.

Але питальник — це саме шпаргалка, до якої можна зазирнути, якщо щось забули, хоча краще не зазирати, а тримати все в голові. Читати запитання з аркуша — дуже погана ідея.

Початок і кінець — перше запитання, що задає тон або заявляє тему розмови, й останнє, що її «закругляє», — є вкрай відповідальними для аудіо- та відеоінтерв’ю, які виходять у прямому ефірі або публікуються повністю. Текстову версію, натомість, можна монтувати як завгодно, аби лишень у процесі монтажу не була втрачена логіка.

Часом герой не може чи не хоче зустрічатись із журналістом, розмовляти телефоном чи скайпом, а натомість пропонує написати відповіді на запитання. Погоджуватись варто лише за умови, що схилити респондента до живої розмови не вдалося зовсім-зовсім, а поговорити з ним справді необхідно. Досвід показує, що матеріал, отриманий у такий спосіб, набагато частіше виявляється безпорадним або неповноцінним. Писане інтерв’ю легко розпізнати, й читачі нарікають, що в ньому «немає душі». Головний недолік писаного інтерв’ю — неможливість поставити уточнювальні запитання в ході розмови. Аби виправити це бодай частково, питальник слід робити деталізованим, із питаннями на зразок «Чи обвалиться гривня цього року? Якщо так, то з якої причини і до якого рівня, якщо ні, то як довго і внаслідок чого вона буде стабільною?»

Які запитання варто й не варто ставити

Коли ви не обмежені в часі, говорити можна про що завгодно. Репортажисти, наприклад, можуть годинами слухати розповіді своїх героїв про тарифи, погоду, врожай і сиву давнину. Проте більш типовою є ситуація, коли ви маєте змогу поставити від п’яти до п’ятнадцяти запитань. Це значить, що розмова повинна мати тематичний фокус, максимум — два-три. Але не десять. Прагнення запхнути в інтерв’ю якомога більше тем перетворюють його на анкету, кожне наступне запитання якої спантеличує респондента: чому щойно було про футбол, а тепер про переливання крові?

Чи потрібно, формулюючи запитання, передбачати ймовірну відповідь героя? Звісно, потрібно. Це допомагає уточнити формулювання, передбачити подальший розвиток розмови. Проте міркування на зразок «він не скаже правди», «буде все заперечувати», «він все одно не захоче про це говорити» і так далі не повинні стримувати вас від того, аби ставити важливі запитання. Не скаже — то й не треба. А раптом усе-таки скаже?

Запитання бувають відкритими й закритими. На закрите відповідають «так» чи «ні», на відкрите — розгорнуто. Відкриті запитання продуктивніші, хоча іноді лише за допомогою закритих можна змусити співрозмовника сказати щось конкретне.

Закриті запитання погані тим, що часто нав’язують респондентові відповідь, сформульовану інтерв’юером. Наприклад: формулювання «тривала криза в українській економіці — наслідок російської агресії, чи головна причина в корумпованій владі?» змушує вашого співрозмовника говорити саме про ці причини, хоча на запитання «якими є головні причини кризи?» він міг би дати зовсім іншу відповідь.

Найпоширеніша помилка інтерв’юерів — занадто загальні запитання. Наприклад: «Що для вас футбол? Що потрібно робити молодому футболістові, щоб стати добрим гравцем? Який стадіон в Україні найкомфортніший?»

Ці запитання можна поставити будь-якому футболісту, тренеру чи футбольному функціонеру. Респондент не відчуватиме, що вони адресовані йому особисто і буде вимушений узагальнювати й теоретизувати, до чого людина є готовою далеко не завжди. Скоріш за все, ви отримаєте відповіді, але вони, як і запитання, будуть не досить продуманими та змістовними. Краще відмовтеся від занадто загальних, філософських запитань, а інші персоналізуйте: «що, на вашу думку…», «як ви поводитесь у такій ситуації…», «де вам особисто було найкомфортніше…».

Від запитань у форматі «прокоментуйте, будь ласка» чи «яка ваша думка про це» слід відмовитись раз і назавжди. Це запрошення сказати що-небудь дотичне до теми, результатом якого й буде «що-небудь». Якщо у вас немає конкретного запитання і хочеться почути рефлексію, краще питати «що ви відчуваєте?», «як ви відреагували?» або просити спрогнозувати розвиток подій.

Чи мають запитання бути різкими, незручними, агресивними? Є чимало адептів радикального підходу, які ставляться до інтерв’ю як до допиту. На телебаченні та радіо є термін hard talk — стиль розмови в ефірі, коли інтерв’юер розпинає респондента. Багатьох молодих журналістів цей стиль захоплює передусім як спосіб самоствердження — можливість сказати політикану, корупціонеру або просто несимпатичній людині правду в очі, притиснути до стінки, а деколи й образити. Поширена й інша надмірність — так звана «тепла ванна», коли журналіст зачарований героєм і ставить йому лише приємні запитання. Закохуватись у героя категорично не рекомендую.

Ви не впадете в ці крайності, якщо пам’ятатимете, що говорите з респондентом не від свого імені, а від імені аудиторії. Як її посланець ви маєте ставити ті запитання, що цікавлять читачів/глядачів/слухачів, не дозволяючи власним симпатіям чи антипатіям впливати на розмову.

Джерело: Медіалаб

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар