Олексій Погорелов: Головні європейські ЗМІ повинні отримувати офіційний англомовний потік інформації з України

Нагадаємо, що у вересні саме у Києві відбудеться 64-й Всесвітній газетний конгрес. А паралельно з ним — 19-й Всесвітній форум редакторів, що збере керівників найбільших світових видань, зокрема таких китів газетного світу, як «Таймс» і «Вашингтон Пост». За прогнозами організаторів, у заході візьмуть участь близько тисячі управлінців друкованого бізнесу з понад 80 країн світу.

Головний організатор події — Всесвітня асоціація газет і видавців, яка об’єднує понад 18 тисяч газет і журналів, 15 тисяч онлайн-видань та понад 3 тисячі компаній по всьому світу. А прийматиме у Києві іноземних учасників Українська асоціація видавців періодичної преси (УАВПП).

Наприкінці лютого гостем «Дня» став генеральний директор УАВПП Олексій Погорелов. Звичайно, однією з головних тем розмови був майбутній конгрес. Окрім того, ми торкнулися багатьох проблем українського медіапростору. А розпочалася розмова з проблеми спекуляцій на темі свободи слова, про що обмовився сам пан Олексій.

— Що ви мали на увазі, кажучи про спекуляції на темі свободи слова? Адже ми бачимо, що Україна й справді в усіх рейтингах, що вимірюють стан свободи слова, помітно скотилася. У чому полягають спекуляції, на ваш погляд? Взагалі це, здається, дуже непопулярна тема серед журналістів...

— Журналістське середовище різне. Але, на моє переконання, ті журналісти та редактори, які глибоко аналізують причини та наслідки, знають, яким є справжній стан речей. Я особисто вважаю, що утиски свободи слова справді мають місце і з ними необхідно боротися (наприклад, рішення Конституційного Суду, яким заборонено поширювати інформацію про членів сімей політиків, проект ЗУ «Про захист суспільної моралі», намагання цензурувати Інтернет). Але, з іншого боку, є й намагання видавати за утиски свободи слова власну непрофесійність, хабарництво, лінощі та корпоративні чвари. Саме це я маю на увазі, коли кажу про спекуляції. На жаль, часто вони роздуваються до загальноєвропейських масштабів, створюючи негативний імідж для всього українського медіасередовища. Адже всі вимірювачі реагують передусім на оприлюднені випадки утисків свободи слова.

ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В НАШІЙ ДЕРЖАВІ НЕМАЄ З КОМУНІСТИЧНИХ ЧАСІВ

— Тут є ще глобальніший аспект — погляд світу на пострадянський простір і Україну зокрема. Пригадуєте, після арешту Тимошенко була доволі гучна публікація Альони Гетьманчук у The New York Times/International Herald Tribune про те, що це не боротьба «добра» і «зла»? Так-от, західний світ хоче бачити в цій історії саме боротьбу добра і зла і не хоче зрозуміти, що боротьба добра і зла справді відбувається, але на значно глибшому рівні. А українська журналістика допомагає зрозуміти світу, що насправді відбувається в Україні, як гадаєте?

— Тут, передусім, треба говорити про те, якою мовою ми видаємо інформацію за кордон. Дуже незначним, на мій погляд, є потік інформації англійською мовою, створеної в Україні, за межі нашої держави. Небагато прес-служб можуть похвалитися, що готують прес-релізи та повідомлення англійською мовою або мають англомовний сайт. Згадайте нещодавню історію із собаками, про яку місяці два говорила вся Європа — «які українці душогуби!» Невже це правда? Ні, це спекуляція, яку підхопили медіа, тому що, на жаль, негативні новини продаються. А чи багато інформації англійською потрапляє до редакцій провідних європейських ЗМІ про те, що саме робиться в Україні з притулками, стерилізацією та контролем за бездомними собаками? Чи знають західні журналісти, куди звернутися, щоб принаймні перевірити інформацію по цьому питанню? От в тому-то й справа!

Тим часом потік англомовної інформації про Україну від наших північних сусідів є набагато потужнішим, ніж наш власний. Там сидять сотні блогерів (спонсоровані відомо ким) і клепають потрібну інформацію, в тому числі про нас, не в останню чергу для того, щоб вигравати економічні війни. От проблема! А моніторинг на рівні держави ми ведемо? Як ми виглядаємо в світі? Що про нас пишуть і кажуть? Хіба ми маємо цілісну картину?

Буде ця інформація публікуватися чи ні, але ключові європейські ЗМІ повинні отримувати офіційний англомовний потік інформації з України. Крапка. Це питання інформаційної політики, якої в нашій державі, треба визнати, не було з комуністичних часів, за жодного з президентів.

— Є думка, що за цінністю національний інформаційний простір можна порівняти із надрами. Чи розуміє хтось у владі небезпеку «розхристаності» інформаційного поля?

— Інформаційне поле — це справді питання національної безпеки. І фінансова криза мала би дати добрий урок: інформація поширюється занадто швидко, аби можна було щось контролювати. І з розвитком Інтернету, ЗМІ та соціальних мереж ці ризики посилюються.

По-друге, у світі зростає роль послуг. Економіки стають дедалі більше орієнтованими на послуги. Інформація — також послуга. І це також додає ризиків.

Тому я намагаюсь постійно звертати увагу тих, хто має справу із інформаційною політикою, на те, що ризики для України є надто високими. І з ними надто мало працюють. Пріоритети інформаційної політики мають бути артикульованими.

— Якщо влада не здатна або не хоче бачити та розуміти ці загрози, то, можливо, про них мають говорити самі журналісти? Питання якості для української журналістики, напевно, ключове. Як наростити цю якість? Бачите рецепти?

— Стимулювати розвиток незалежної та якісної журналістики. Не забороняти медіа отримувати ті чи інші доходи чи розміщувати ту чи іншу рекламу, а саме стимулювати розвиток якісних медіа! Що, до речі, зробить і населення розумнішим, і країну багатшою. Але ж для цього треба змінити парадигму із «заборонити» на «стимулювати».

Крім того, є й інша сторона питання. Чи є в Україні школа редакторів, тих, хто має здатність передавати свої знання, навички, бачення, тих, хто сміливо береться за професійне підтягування студентів-журналістів? Скільки ЗМІ з тих понад 5000, що видаються, цілеспрямовано займаються розвитком персоналу? І — знову ж таки — чи так само прискіпливо їх трясе податкова, як і тих, хто лише розміщує «небажану» рекламу?

— Газета «День» це робить.

— Ви молодці! І не лише ви — є багато гарних прикладів видавництв в Україні, хто системно підходить до цього питання, покращує якість матеріалів, допомагає своїм читачам жити хоча б трішки краще. Але, на жаль, країна майже не знає своїх героїв. Про кого українці могли б сказати як про класних редакторів та репортерів, чиї інтерв’ю та колонки завжди цікаві? Скільки їх, відомих та розкручених? А насправді-то набагато більше!

А чи є у нас постуніверситетська додаткова освіта для журналіста, який прийшов у професію після закінчення вишу за іншою спеціальністю? Хтось казав, що сьогодні в Україні більш ніж половина журналістів не мають фахової освіти. Зі свого більш як 15-річного досвіду можу підтвердити це і додам, що й у діловій та економічній журналістиці журналістів за фахом взагалі одиниці. А редакторів хто у нас готує професійно? А менеджерів видавничого бізнесу? От вам і відповідь. Серйозної професійної підготовки немає. А це суттєво ускладнює роботу та, звісно, впливає на якість.

Тому хочу віддати належне тим видатним працівникам галузі, справжнім професіоналам, які кожного дня своєю наполегливою працею роблять наше інформаційне поле якіснішим, багатшим та професійнішим!

МИ ЩЕ НЕ ЗВИКЛИ ПРАЦЮВАТИ НАД ВИРОБЛЕННЯМ РІШЕНЬ ДЕМОКРАТИЧНИМ ШЛЯХОМ

— Яким сьогодні є стан українського інформаційного простору? Що найвиразніше?

— Ситуація дуже різна. Є багато професійних видань. Газета «День» — серед них. Але є також дуже багато непрофесійних видань, які продають свої площі під «махрову» заказуху. Якщо говорити мовою статистики, у нас близько п’яти тисяч живих друкованих періодичних видань. Із них до 700 — комунальні та державні. Із усіх регіональних ЗМІ в половині регіонів лідерами за впливовістю та обсягами аудиторії є комунальні ЗМІ. У другій половині — приватні. Сучасний етап розвитку медіа, і в тому числі небачена швидкість доступу до новин через Інтернет та подорожчання паперу, зіштовхує газети зі звичного їм суто новинного шляху в бік аналітики. З’являється більше тижневиків, а кількість щоденних видань поступово скорочується.

Всесвітній газетний конгрес та Всесвітній форум редакторів, які відбудуться у Києві восени, дасть нам шанс показати і наші медіа, і країну. Українська асоціація видавців періодичної преси, яка є приймаючою стороною, організує спеціальну робочу дискусію, присвячену головним тенденціям розвитку преси в Україні, та пролобіює включення до ділової програми кращих прикладів успішної роботи українських ЗМІ. Адже попри те, що в українській медіаіндустрії склалась одна з найгірших економічних ситуацій у світі (такого падіння рекламного ринку, яке відбулося у нас, жодна з європейських країн не бачила!), наші ЗМІ витримали і набули унікального досвіду виживання. Ми повинні поділитися цим досвідом зі світом. Бо це робить нам честь і свідчить про неабиякі вміння українських менеджерів видавничих компаній вести бізнес і професійно вибудовувати тривалі та міцні стосунки з аудиторією та рекламодавцями.

Тому зараз ми активно працюємо, зокрема, над тим, аби пояснити, що конгрес, який відбудеться у вересні, та парламентські вибори пов’язувати немає жодного сенсу. Адже Всесвітній конгрес — найбільше та найвпливовіше у світі зібрання професіоналів газетного та новинного бізнесу найвищого рівня. До Києва приїдуть понад 1000 топ-менеджерів видавництв та новинних агенцій із понад 80 країн світу!

— Але їх, так чи інакше, пов’язуватимуть. Адже головний куратор конгресу — глава президентської адміністрації. Вочевидь, влада вирішуватиме у цьому випадку свої питання. Але журналістське середовище має зі свого боку використати цю подію якомога продуктивніше — для власних завдань. Як ви це бачите?

— Давайте я вам поясню, як насправді здійснюється управління підготовкою до проведення цієї унікальної події.

Організатором 64-го Всесвітнього газетного конгресу й 19-го Всесвітнього форуму редакторів є Всесвітня асоціація видавців газет і новин (WAN-IFRA). Це глобальне об’єднання газетних асоціацій і видавничих компаній, і УАВПП є членом WAN-IFRA. Щодо конгресу й форуму редакторів ми є приймаючою стороною. Ще до того, як було ухвалено рішення про проведення цього форуму в Україні, УАВПП надіслала офіційне запрошення до правління WAN-IFRA із пропозицією провести конгрес у Києві. Ще одне запрошення провести цю наймасштабнішу у світі професійну подію видавців і редакторів газет правління WAN-IFRA дістало від Президента України.

Після того, як Україна виборола право прийняти конгрес і форум редакторів серед чотирьох інших країн-конкурентів, було сформовано робочу групу зі сприяння підготовці конгресу й форуму редакторів. Адже існує велика кількість запитань, які потребують розв’язання на найвищому державному рівні. Це й візи для делегатів, і бронювання приміщень, і перевезення делегатів, і безпека... Іншими словами, без скоординованої роботи багатьох відомств — ніяк. Тому природно, що таку робочу групу очолює голова Адміністрації Президента. Але ж це саме робоча група. Жодного стосунку до формування змістовної частини конгресу вона не має. Це питання 100-відсотково належить до відповідальності WAN-IFRA.

Тепер щодо того, як медіа можуть використати цей унікальний шанс. І конгрес, і робоча група — це хороші платформи для того, щоб усі, хто матиме до їхньої роботи безпосереднє відношення, змогли краще зрозуміти специфіку роботи один одного. А оскільки медійна законодавча робота останнім часом сконцентрувалася довкола заборон (під приводом захисту різних верств населення), я сподіваюся, що нам удасться пояснити, що не може бути вільних і якісних медіа, якщо буде заборонено рекламу. Безумовно, захищати суспільство потрібно, але інакше. Не заборонами, а роз’яснювальною роботою, пропагандою здорового способу життя, розбудовою інфраструктури для масових занять спортом і допомоги батькам у вихованні сучасних дітей.

— Але ж за підлітковим пивним алкоголізмом Україна справді — перша в Європі...

— Але чи це провина реклами? Досвід багатьох країн свідчить, що зі зростанням обсягів реклами пива збільшення споживання напою не відбувається. Є відповідні дослідження Вашингтонського університету, Пенсильванського університету. Згідно з ними, основними факторами, що впливають на прийняття рішення молоддю щодо споживання алкоголю, і пива зокрема, є батьки й друзі. Якщо батьки п’ють пиво, то заборона реклами не відштовхне їхніх дітей від споживання пива. Звісно, працювати над цією проблемою треба, але заборонами комунікацій ми нічого не досягнемо. Реклама впливає тільки на вибір торгової марки. І це кажу не тому, що я індустріальний лобіст (хоча, звісно, я ним є). Щоб ліквідувати проблему, треба працювати зі справжніми причинами, а це дуже масштабна й кропітка робота, яку треба здійснювати через стимулювання здорового контенту в ЗМІ, через розумну соціальну програму, через покращення стану спортивної інфраструктури, популяризацію здорового способу життя, створення велодоріжок. А що роблять наші політики? Хапаються за те, що потребує мінімуму зусиль і може бути використано на чергових виборах.

У нашій країні, окрім іншого, є проблема популізму, хибного сприйняття причинно-наслідкових зв’язків. Технології ухвалення рішень — старорежимні. Ми ще не звикли працювати над виробленням рішень демократичним шляхом, коли до відкритої дискусії долучаються й експертні організації, і професійні спільноти, і громадські організації. Якраз під час конгресу ми спробуємо показати, як у сучасному світі виробляються рішення.

Конгрес матиме, зокрема, й «українську частину». Разом із нашими видавцями, світовими експертами, а також тими людьми, які в Україні відповідають за ухвалення рішень, ми обговоримо дві-три основні проблеми українського видавничого світу й докладемо зусиль до того, щоб оформити своє спілкування в певне рішення.

— Сирна війна, газова війна... Чи, на вашу думку, українська журналістика готова відповідати на ці виклики? До речі, ми в газеті нещодавно обговорювали, чи мають українські журналісти бажати поразки власному урядові в інформаційній війні...

— Ні, не мають. Адже нам жити в цій країні. Перш ніж щось робити, треба щоразу себе запитувати: чи допоможе це моїй країні, моєму суспільству, чи сприятиме це розвитку національного бізнесу, чи виховуватиме це солідарність? Одна з головних місій журналістики — казати правду, а ще — допомагати своїм читачам гуртуватися довкола важливих речей і формувати громадську думку щодо ключових для країни питань. На жаль, в українській журналістиці такий підхід поки що сповідується мало. І це шкодить усім без винятку. Але зрештою хтось розумний має стати першим.

Між іншим, уряд справедливо критикує ЗМІ, кажучи, мовляв, окей, ви захищали рекламу ліків, але казали при цьому, що треба формувати правильне ставлення до здорового способу життя. То де ж ваші публікації на цю тему? Це запитання до редакторів, які формують редакційну політику, до журналістів. Чи багато ЗМІ розповідають про тих меценатів, які реконструюють і створюють спортивні майданчики по всій країні? Чи взагалі багато ми бачимо публікацій, у яких аналізують успішні рішення, надихаючі приклади, де чийсь позитивний досвід проаналізовано як такий, що може допомогти досягти успіху іншим? Я маю на увазі редакційні матеріали, а не публікації за гроші...

Такі публікації, звісно, є. Але частка того, що є негативним, набагато більша. І це створює дуже негативний фон, який пригнічує. А мав би надихати!

СУСПІЛЬСТВО ЗМІНЮЄТЬСЯ

Лариса ІВШИНА: — Українських профі цілком може ображати те, що українська держава їх не бачить і брати інтерв’ю в прем’єра запрошують Ларрі Кінга... Що далі? Нам потрібно створити про себе добре враження? То давайте заплатимо 100 тисяч закордонній газеті за рекламу. Це, як на мене, — вияви великої безпорадності.

— І непрофесіоналізму тих, хто так думає і так діє.

— Але в нас є кому «грати» на високому рівні. У нас є серйозні вияви професійної журналістики. І їх треба об’єднувати.

— Згоден на всі 100 відсотків! Давайте робити це разом. Адже хтось у цій справі має бути першим.

— Між іншим, образ Миколи Яновича Азарова із Facebook значно кращий, аніж без Facebook. І ще. Наш прем’єр висловив дуже багато різких заяв на адресу тих, хто наїжджає на нас із півночі, а цього не дозволяли собі інші українські прем’єри. Якщо говорити про спосіб мислення, то Азаров часто виглядає молодшим за «політиків нового покоління», які бояться коментувати гострі теми. На мій погляд, це дає про себе знати отой спокійний і самовпевнений московський студент. Він так поводиться, бо не відчуває, що має на фоні російського уряду якісь комплекси. Але про це наша журналістика не говорить. Тому що для людей певного рівня влада тусовки гірша за владу політбюро, а те, що скаже Марья Алєксєєвна, має більше значення, ніж що скажуть читачі чи колеги. Є немало тем, які свого часу були суспільними резонаторами, а коли вони стали менш гучними, журналісти їх покинули, і тепер такі молоді й обдаровані, як Ксенія Василенко, кажуть: «А кому нині потрібна справа Гонгадзе? Ми це вже проїхали...» Цинізм — від і до. І це — молоде покоління. Ще один вияв журналістської несолідарності: Сергій Лещенко зробив серію публікацій про те, як Литвин бюджетним коштом їздить «угноювати» свій виборчий округ. Здавалося б, для журналістів це тема номер один. То підтримайте Сергія Лещенка! Але ні... Опозиція теж мала би тиснути на Литвина, щоб таке не повторювалося або щоб він узагалі йшов у відставку. Так робиться політика. Готові? Чому не готові?

— А, ну це заздрощі, напевне. А ще, можливо, небажання виходити з зони комфорту. Адже легше пливти за течією й не висовуватися. Щоб робити нестандартні речі, треба мати широке бачення ситуації й професійну впевненість. В усіх країнах відсоток таких людей дуже невеликий — десь 5—7%.

— А як розширити бачення?

— Учитися у кращих. Вивчати добрі приклади. Хоча б просто копіювати. Набивати руку, відшліфовувати навички. Спілкуватися з великими. Читати книжки. І постійно висувати собі все вищі й вищі вимоги. Бути вимогливим до себе.

— Я б сказала, що «дереться» й так уже забагато... «Деруть-деруть», а ширшого бачення чомусь не додається.

— Це формується з часом...

— Час швидких грошей вплинув на все. Ніхто не хоче працювати над тривалими програмами. Але обнадійливі вияви все ж трапляються. Був час, коли умовне гасло «Будь поганим — і в тебе буде все добре!» мало великий попит, тепер усе інакше. Цьому сприяли й певні фігури, і зрештою час.

— Справді, суспільство змінюється. А час лікує й розставляє все на свої місця. Тому усім — не лише журналістам — варто шукати в житті кращих прикладів і глибоко розбиратися в тому, що ж можна зробити і що треба змінити, щоб зробити хоча б півкроку вперед. Так, поступово, але постійно, і можна змінити світ. «Дорогу здолає той, хто іде!»

Марія ТОМАК, «День»

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар