Підписка на новини УАВПП

 
Реєстрація
Забули пароль?

Партнери УАВПП

Посольство США Представництво Програми розвитку ООН в Україні Coca-Cola


23 липня 2008

«Таємниця слідства» анфас та в профіль

Facebook Twitter LiveJournal

Наполегливість з боку держави у залякуванні журналіста відповідальністю за порушення «таємниці слідства» (зокрема у резонансній історії з допитом Сергія Лещенка) змушують вдатися до аналізу – що саме, згідно з чинним законодавством України, є такою таємницею і які негаразди можуть впасти на голову особи, яка її порушила.

Якщо підходити формально, то ніякої «таємниці слідства» або «слідчої таємниці» чинне законодавство не визначає. Є дві статті, які регламентують правовідносини щодо «розголошення даних досудового слідства або дізнання». Зокрема, стаття 387Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання у вигляді штрафу від 850 до 1700 гривень або виправні роботи на строк до двох років за «розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані». Найперше, що впадає в око – серед обов’язкових елементів складу злочину, без якого притягнення до відповідальності неможливе – «попередження в установленому порядку». Саме тому слідчі Генеральної прокуратури хотіли отримати підпис кореспондента у протоколі під таким попередженням. Найвірогідніше, що і його відмову зробити це, яку він письмово виклав окремо в тому ж протоколі, буде, за необхідності, трактовано як «був попереджений».
 
Кримінально-процесуальний кодекс України також містить статтю, яка стосується розголошення даних досудового слідства. В статті 121 зазначено: «Дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим. У необхідних випадках слідчий попереджає свідків,... інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства».
 
Після прочитання цих норм складається враження, що слідчі нібито мають необмежене право – що, як і кому говорити. Проте є декілька «але». Перші, умовно кажучи «загальні» і пов’язані з особливостями складу злочину, виписаними у ст. 387 Кримінального кодексу України та практикою його застосування, інші – «спеціальні», пов’язані зі статусом журналіста.
 
Загальні «але»
 
Важливим та обов’язковим елементом складу злочину ст. 387 КК України є прямий умисел. Така форма вини передбачає, що журналіст має усвідомлювати суспільно небезпечний характер дії, передбачати його суспільно небезпечні наслідки і бажати їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України). Відсутність хоча б однієї складової – не усвідомлював, або не передбачав, або не бажав – виключає притягнення до кримінальної відповідальності. Очевидно, що у випадку, коли журналіст не знайомий із будь-якими даними досудового слідства, крім протоколу власного допиту, то й питати з нього нема чого.
 
Крім того, «дані дізнання або судового слідства» – це не все, що стосується теми отруєння Президента. Такі відомості мають: а) стосуватися обставин розслідуваного злочину, підозрюваних чи звинувачених у ньому осіб та інших доказів у кримінальній справі; б) бути отримані в ході здійснення дізнання чи досудового слідства; в) бути закріплені або підлягати закріпленню в матеріалах кримінальної справи у встановленому законом порядку; г) не підлягати оголошенню без спеціального на те дозволу з боку уповноважених на це осіб (Кримінальний кодекс України, науково-практичний коментар за загальною редакцією В. В. Сташиса, В. Я. Тация. – Київ, 2003). Це так званий «предмет злочину». Отже, те, що отримано кореспондентом у ході власного, журналістського розслідування щодо теми отруєння Президента із власних джерел не може «автоматично» підпадати під категорію «даних досудового слідства». Тобто, враховуючи всі «загальні» умови, формула «обов’язку не розголошувати» вимагає таких умов: а) особа має статус свідка або інший передбачений Кримінально-процесуальним кодексом України статус або брала участь у слідчих діях; б) вона знайома із даними, отриманими в ході здійснення дізнання чи досудового слідства; в) попереджена в установленому законом порядку про нерозголошення саме цих даних. Таким чином, виходячи з інтерв’ю Сергія Лещенка на «УП», обов’язок нерозголошення може стосуватися лише інформації з протоколу його власного допиту. З іншими даними, отриманими в ході здійснення дізнання чи досудового слідства, слідчі його просто не знайомили.
 
Спеціальні «але»
 
З деяких норм інформаційного законодавства України також можна зробити висновок, що дискреційні (на власний розсуд) повноваження слідчих мають певні межі. Так, стаття 37 Закону України «Про інформацію» передбачає, що не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформзапитами документи, що містять інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, у тих випадках, «коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи». Тобто, загроза має бути реальною та обґрунтованою. Заборона не має встановлюватися тому, що «я (або ще хтось) так схотів». Схожа за змістом норма відбивається й у частині 7 статті 30 Закону України «Про інформацію»: «До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі».
 
Також слід пам’ятати, що існує перелік інформації, яка за будь-яких обставин не може бути конфіденційною або таємною. Частина 4 статті 30 Закону України «Про інформацію» до такої, серед іншого, відносить інформацію «стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб». Аналогічні положення містить і Закон України «Про державну таємницю». І це також не може бути «таємницею слідства».
 
Насамкінець, частина 10 статті 30 Закону України «Про інформацію», на яку в інтерв’ю посилається Сергій Лещенко: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». І дійсно, одне з найбільших питань у тому, чи має влада взагалі право втаємничувати те, що хвилює все суспільство?
 
Європейські «але»
 
Не останній фактор, який має враховувати влада при бажанні застосувати ст. 387 КК України до журналіста – це застереження Європейського суду з прав людини про те, що царина дотримання прав та свобод людини перебуває під його постійним наглядом. Свобода вираження поглядів, закріплена за кожним, згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, визнана у всьому світі однією з фундаментальних. Особлива роль ЗМІ та журналістів у сфері свободи вираження також є загальновизнаною. Держава повинна навести вагомі аргументи того, що втручання у вигляді кримінального переслідування кореспондента є «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, що переважало – необхідність забезпечення державою для себе сприятливих умов для розслідування злочину (якщо дії журналіста створюють реальну загрозу), захисту честі та гідності осіб (якщо дії журналіста посягатимуть на це) або переважає право суспільства знати абсолютно всю інформацію про те, чи є якісь порушення в ході розслідування справи про отруєння, чи не вводиться в оману суспільство в ході її розслідування тощо.
 
Група ризику
 
Одна з тенденцій сучасних інформаційних конфліктів в Україні – це відчайдушні спроби зацікавлених осіб дізнатися про все, що відомо журналісту. З ким розмовляв, де взяв інформацію, про все чи ні написав, чи збирається писати далі... Аби «зробити копію з мозку» журналіста, використовують різні методи – від тиску у цивільних справах про захист честі та гідності до викликів на «бесіди» або допити до правоохоронних органів.
 
Тому не зайвими будуть роз’яснення держслужбовцям про стандарти, зокрема, європейські, що діють на території України про захист журналістських джерел. Адже, відповідно до статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», вимога розкрити джерело може бути пред’явлена лише у формі рішення суду. З практики Європейського суду з прав людини та Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» випливає наступний висновок: «...Органи можуть ухвалити рішення про розкриття тільки у випадку, якщо... існують державні інтереси надзвичайної ваги та якщо обставини мають надзвичайно важливий і серйозний характер». Головні критерії: а) зважених заходів, альтернативних розкриттю, не існує або вони вже вичерпані особами чи органами державної влади, які намагалися здійснити розкриття, та б) законний інтерес щодо розкриття очевидно переважає державний інтерес щодо нерозкриття, пам’ятаючи при цьому, що: 1) доведено домінуючу вимогу необхідності розкриття, 2) обставини мають надзвичайно важливий та серйозний характер, 3) необхідність цього розкриття визначено як таку, що відповідає нагальній соціальній потребі, та 4) держави-члени наділено певним дискреційним правом при визначенні такої потреби, але це дискреційне право йде пліч-о-пліч із контролем з боку Європейського суду з прав людини.
 
Журналісти як вартові демократії про все, що вважають за необхідне повідомити суспільству, пишуть у своїх публікаціях. І за те, що вони надають додаткову інформацію тому ж слідству, їм треба дякувати. Але не відриваючи їх від суспільно корисної роботи.


Олександр Бурмагін, "Телекритика"



Коментарі

Додати коментар