Правовий статус ЗМІ та журналістів – законодавча мозаїка

Для початку наведу приклад, на який колись уже звертав увагу: нова редакція Закону „Про телебачення і радіомовлення” фактично не містить переліку прав телерадіожурналістів, на відміну від попередньої редакції, яка певний такий перелік містила. Тобто після прийняття нової редакції закону перелік прав телерадіожурналіста формально в ньому не закріплений, а отже чітко визначеним фактично бути не може.

Інтернет-сайт Верховної Ради України видає також Закон Союзу РСР „Про пресу та інші засоби масової інформації”, який був прийнятий 12 червня 1990 року. Не зважаючи на свій „поважний вік” та суб’єкта, який його прийняв, цей Закон значиться на сайті як чинний в Україні, оскільки Постанова Верховної Ради „Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” від 12 вересня 1991 року встановлює, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території Республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Аналогічного закону в Україні досі не прийнято, а отже «нішу», зайняту вказаним Законом Союзу РСР, українським законом заповнено не було і радянський закон формально продовжує діяти. Даний закон містить навіть певний мінімальний перелік прав журналіста і телерадіожурналісти можуть скористатися ним (можна також застосувати аналогію закону, взявши перелік прав із Закону про пресу), хоча сам закон Союзу РСР уже явно застарілий.

Згадуваний вище закон Російської Федерації містить загальні норми і основні поняття про засоби масової інформації, свободу їх діяльності, про законодавство про ЗМІ, про неприпустимість цензури, в окремому розділі закону прописано права та обов’язки журналіста, ще в одному розділі – питання відповідальності за порушення законодавства про засоби масової інформації, звільнення від неї й навіть питання відшкодування моральної шкоди. Узбецький та казахський закони подібні за структурою і також містять загальні нормі, які регулюють правовий статус засобів масової інформації та журналістів. Закон Республіки Узбекистан навіть врегульовує окремою нормою питання журналістського розслідування.

Можна виділити такі основні аргументи на користь практики прийняття єдиного закону про статус журналістів та ЗМІ:

1) зручність користування законодавчою базою, оскільки для з’ясування правового статусу ЗМІ та журналіста замість опрацювання трьох або й більше окремих законів можна опрацювати єдиний загальний закон, а до спеціалізованих законів (закони про пресу, про телерадіомовлення і т.п.) звертатися в разі необхідності з’ясувати специфіку діяльності ЗМІ саме в цій галузі. Це особливо зручно для людей, які не пов’язані безпосередньо із засобами масової інформації, але в яких виникла необхідність з’ясувати певне загальне питання;

2) забезпечення простоти й одночасності зміни правового статусу всіх ЗМІ та журналістів, якщо вводяться певні законодавчі зміни стосовно їх усіх. Невиключено, що в умовах існування декількох окремих законів, що визначають статус різних видів ЗМІ та статус їх творчих працівників, народні обранці можуть просто забути змінити, наприклад, норми закону про пресу, хоча відповідні зміни мали б торкнутися також і їх. З цим тісно пов’язаний наступний аргумент;

3) забезпечення рівності усіх видів ЗМІ та журналістів, які працюють на них. Оскільки окремі спеціалізовані закони про різні види ЗМІ в Україні приймалися в різний час, то прослідковується певна дисгармонія між законодавчим закріпленням одного й того ж правового інституту в різних законах (наприклад норма про звільнення від відповідальності за поширення недостовірної інформації в новій редакції Закону «Про телебачення і радіомовлення» досить суттєво відрізняється від аналогічних статей законів про пресу та про інформаційні агентства. При цьому дане явище не зумовлене якоюсь об’єктивною різницею між різними видами ЗМІ).

Тобто є об’єктивні підстави систематизувати нормативну базу, що регулює загальні питання діяльності засобів масової інформації та їх творчих працівників. Процес систематизації законодавства характерний для всіх держав з континентальною системою права, до яких відносить себе і Україна. Заключним етапом систематизації є кодифікація, тобто створення кодексу, який регулює суспільні відносини в певній, як правило досить широкій, сфері. Але кодекс включає в себе не тільки загальні норми певної галузі законодавства, але й спеціальні норми, що регулюють специфіку діяльності в окремих вузьких сферах. Кодифікація застосовується при наявності великої кількості нормативно-правових актів у певній сфері, а підгалузь медіазаконодавства в Україні ще особливо не розрослася, тому прийняття кодексу є хоч і цілком можливим, але не настільки необхідним як уніфікація правового статусу ЗМІ.

На завершення хочеться вкотре нагадати, що жоден закон поки що прямо не закріплює за Інтернет-виданнями статусу засобів масової інформації, тому в законодавстві виникла певна прогалина стосовно Інтернет-ЗМІ. Такої ситуації можна було б уникнути, якби в законодавстві існувало уніфіковане визначення поняття засобу масової інформації на основі сутнісних ознак його діяльності, що дало б змогу поширити його і на Інтернет. Інтернет-спільнота дуже насторожено сприймає будь-які проекти поширення на неї регулівного впливу законодавства, але іронія ситуації полягає в тому, відсутні саме норми, які закріпили б за Інтернет-ЗМІ додаткові права, зокрема щодо звільнення від відповідальності. А «дістати» власника Інтернет-сайту за поширення певної інформації (за умови з’ясування його особи та місця проживання) дає можливість та ж стаття 277 Цивільного кодексу, хоча конкретно про Інтернет-видання у ній не сказано жодного слова.

ІМІ

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар