Так, ви не помилилися, йтиметься про проект Закону «Про захист професійної діяльності журналістів», внесений Кабінетом Міністрів України та зареєстрований у Верховній Раді України, №2636 від 12.06.2008 р. Цей законопроект було підготовлено Держкомтелерадіо України та Національною спілкою журналістів України, і він добрих два роки «йшов» до єдиного органу законодавчої влади. Аж нарешті дійшов… «Що ж він несе нового?» – запитаєте ви. Спробуймо відповісти.

 

Перше враження від законопроекту – це певна кодифікативність. Поясню для тих, кому це слово далеке з об’єктивних причин професійного спрямування. У законопроекті зібрано багато чинних на сьогодні положень із законів «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про захист суспільної моралі», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». При цьому, зрозуміло, з набранням чинності законом №2636 відповідні положення перекочують саме у новий закон і втратять силу у старих.

 

Але є і деякі новели, що заслуговують, як мінімум, на увагу, а як максимум – на широку суспільно-журналістську дискусію.

 

Законопроект є цілісним актом, який визначає основні напрямки та принципи професійної діяльності журналіста; журналістські права, свободи та обов’язки; гарантії професійної діяльності журналістів; порядок акредитації журналістів; саморегулювання у сфері професійної діяльності журналістів; міжнародну співпрацю.

 

Як зазначається у супровідних документах до законопроекту, його прийняття сприятиме захисту законних прав і свобод журналістів при здійсненні ними своїх професійних обов’язків та відповідатиме нормам та вимогам законодавства Європейського Союзу та Ради Європи.

 

Тепер по суті. Журналістів пропонують (зі внесенням змін до Кримінально-процесуального кодексу України) віднести до переліку осіб, які не підлягають допиту як свідки і які мають право відмовитися давати свідчення як свідки. Нагадаємо, що нині такими особами є адвокати, інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі.

 

Одним із відносно нових положень законопроекту, вистражданих, так би мовити, життям, є заборона журналістові використовувати своє службове становище в інтересах кандидата на будь-яку виборну посаду, довіреною особою якого він є, або в інтересах політичної партії, виборчого блоку, членом яких він є або яким надає будь-які оплачувані чи неоплачувані послуги, перебуваючи з ними у трудових або цивільно-правових відносинах чи на громадських засадах.

 

У законопроекті виписано також норму щодо обов’язку журналіста у процесі провадження професійної діяльності одержувати згоду особисто від особи або її законних представників на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про неї, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ця норма є деталізованим конституційним положенням про неприпустимість збирання конфіденційної інформації про особу без її згоди. Незрозумілою тут видається можливість порушення журналістом цієї конституційної заборони в інтересах національної безпеки та економічного добробуту. По-перше, подібні випадки не передбачені законом, по-друге, важко навіть уявити практичні ситуації, коли журналіст, скажімо, збирає конфіденційну інформацію про особу без її згоди для забезпечення національної безпеки. Адже відповідні функції виконують переважно спеціальні органи влади, для яких закон чітко передбачає можливості, а головне – межі втручання у приватне життя фізичної особи. Тож дискутуємо з цього приводу…

 

Доволі розширеними є повноваження журналіста під час провадження професійної діяльності запитувати усну, письмову інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої і судової влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, їх посадових осіб. Ця норма розширює можливість використання інформаційного запиту, передбаченого Законом України «Про інформацію», який поширюється лише на відомості органів законодавчої, виконавчої і судової влади, органів місцевого самоврядування. Однак право запитувати не означає автоматично право отримати доступ до інформації. Адже у випадку, коли, скажімо, журналіст запитує інформацію у приватного суб’єкта, той завжди, причому з посиланням на ст. 30 Закону України «Про інформацію», може відмовити у її наданні, керуючись конфіденційністю відповідних відомостей.

 

Доволі цікаве і близьке до «детективного» право журналіста передбачено законопроектом щодо можливості використовувати, публікувати, оголошувати чи в інший спосіб відтворювати зміст документів, листів, інших матеріалів або їх фрагментів, поширювати інформацію, в тому числі одержану з використанням прихованого аудіо- та відеозапису, кіно- і фотозйомки, хоча і у випадках якщо це не порушує конституційні права та свободи людини і громадянина, не є втручанням в їх особисте життя або необхідно в інтересах(знову ж таки) національної безпеки, економічного добробуту, захисту прав людини і громадянина та якщо при цьому вжито заходів для унеможливлення ідентифікації сторонніх осіб.

 

Важливою є норма законопроекту про те, що перелік прав та свобод журналіста, передбачених ним, не є вичерпним.

 

Тепер щодо «особливості» соціально-правового статусу журналістів. Законопроект визнає однією з підстав для застосування особливих механізмів соціального захисту журналістів таку специфічну умову їх професійної діяльності, як прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні дії, спрямовані проти журналіста під час виконання ним професійних обов’язків. Доволі дискусійним є визначення державою правового статусу певного суб’єкта не через особливість його професійної діяльності, а через негативні, а в цьому випадку – злочинні явища та процеси, з якими та ж держава має боротися. Таким чином, здається, цитована норма має таке навантаження: держава визнає негативні явища щодо морально-психологічного тиску, погроз та безпосередніх дій, спрямованих проти журналіста, і замість їх подолання встановлює у зв’язку з ними особливий правовий статус журналіста. М’яко кажучи, «за державу прикро».

 

Безумовно потішить журналіста і норма законопроекту про право журналістів на щорічну відпустку тривалістю 36 календарних днів та санаторно-курортне лікування за рахунок власників (засновників) засобів масової інформації.

 

Наостанок дещо про відповідальність, а точніше про умови звільнення журналіста від відповідальності, передбачені законопроектом. За поширення у ЗМІ поданої журналістом недостовірної інформації, яка принижує честь, гідність, ділову репутацію особи або порушує її права та законні інтереси, журналіст не відповідатиме (та й фактично не відповідає за сьогоднішнім законодавством), якщо:

 

- інформація містилася в офіційних повідомленнях чи поширена через офіційні ЗМІ організацій або така інформація була одержана від організацій у письмовому вигляді, або була розміщена організаціями на власних веб-сайтах (це положення є новим і доволі прогресивним, хоча не варто забувати про проблему реєстрації інтернет-сайтів);

- інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і друкованих) посадових осіб організацій, їх прес-служб, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів (чимало суб’єктів виборчого процесу, чи не так?);

- інформація вже була поширена іншим ЗМІ, зареєстрованим в установленому порядку, і є посилання на нього;

- звільнення від відповідальності передбачено іншим законом.

 

До новел законопроекту можна сміливо віднести такі підстави звільнення від відповідальності:

- інформація поширювалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації;

- судом установлено, що журналіст діяв добросовісно та зробив усе можливе для перевірки достовірності одержаної ним інформації;

- інформація, що містить державну чи іншу таємницю, яка охороняється законом, одержана законним шляхом або є суспільно значущою.

 

Найбільше дискусій може виникнути щодо звільнення журналіста від відповідальності, коли інформація поширювалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації. Хоч як намагався знайти приклад із реального життя, який би підпадав під цю норму, нічого крім прямого ефіру на думку не спадає. Якщо автори законопроекту це і мали на увазі, то варто відповідно і записати. Якщо ж ідеться про інше явище, тоді чекаю на ваші думки (info@krai.org.ua).

 

Остання репліка стосується, на мій погляд, не дуже вдалої конструкції законопроекту про те, що:

1. Умисне перешкоджання професійній діяльності журналіста та/або переслідування журналіста під час провадження професійної діяльності тягне за собою кримінальну відповідальність (погоджуємося однозначно).

2. Цензура як умисне перешкоджання професійній діяльності журналіста у формі вимог до нього з боку організацій, їх посадових осіб або працівників щодо попереднього узгодження повідомлення (крім випадків, коли таку вимогу ставить автор або особа, яка дає інтерв’ю), а також контроль за змістом інформації, накладення заборони на розповсюдження творів, їх окремих частин або перешкоджання в будь-якій формі їх створенню, тиражуванню та/або розповсюдженню забороняється.

 

Якщо аналізувати ці положення методами формальної логіки, то маємо такий висновок: цензура є частковим випадком умисного перешкоджання професійній діяльності журналіста і за неї передбачена кримінальна відповідальність. Але ж це не так, і думаю, ви зі мною погодитеся.

 

Ось такий собі законопроект. Тепер активно слідкуймо за його подальшим рухом, адже це не лише в професійних інтересах журналістів, а й в інтересах суспільства, права громадян на поінформованість.